Юрій ІВАНЮК: “Зі скрипкою – з дитинства”

0
270

Якщо молодий стильний хлопчина – музикант, то одразу уявляється, як він «запалює» на гітарі чи клавішах, а от краянин Юрій Іванюк здивував вишуканою грою на скрипці. Слухати – не відірватись. Здається, можна вічно вслухатися в чисті звуки й ніжні переливи, затамувавши подих. Небагатослівний і скромний хлопець розповів цікаву історію. Почав грати на скрипці раніше, ніж пішов до школи.  Закінчивши музичне училище, остаточно переконався, що хоче поєднати своє життя з музикою

А  ще поділився секретом, як поводитись із бджолами, адже зростав біля дідуся-бджоляра – знаного лікаря й народного цілителя – Василя Ощипка з Котиківки.

– Юрію, як Ви познайомились зі скрипкою?

– Чи не від самого народження (усміхається) мене готували стати музикантом. Дуже сильно завдячую своїм фахом дідусеві – якби не він, то не пішов би такою дорогою. Чи не щодня він лагідно мене підготовлював: «А що, Юрчику, будеш грати на скрипочці?» А Юрчик був маленьким і не знав, на що підписався (сміється). Та не шкодую зовсім! І от із п’яти років почав відвідувати заняття у викладачки Любові Будько, водив мене дідусь. Окрім того, виділяв щодня годину, щоб зі мною позайматись, систематично все контролював. Відтак вступив до музичної школи, де навчався вісім років. Опісля – Івано-Франківське музичне училище. Тішуся, що потрапив до доброго викладача, нашого краянина Олега Юзюка. За чотири роки в музучилищі впевнився, що це моє, й продовжував уже займатися лише в цьому напрямку. Завів нові знайомства, шукав цікаві консультації, адже прогрес повинен бути завжди. Наступним кроком стала консерваторія – Київська Національна музична академія (оркестровий факультет, кафедра скрипки). Наразі закінчую перший курс.

– Яке враження від життя в столиці після маленької Городенки?

– Спершу було незвично, як від усього нового. Та для мене відбувся такий собі переломний момент ще у Франківську – коли вдома й у школі живеш собі спокійно, ні за що особливо не відповідаєш, а тут – сам за себе й за все, що робиш. Часто додому не їздив, шукав себе й самореалізації. До філармонії вже йшов свідомо, знав, чого хочу.

– Зустрічаєте в Києві наших краян?

– Там мешкає мій друг Богдан Ротерман. Ми вчилися в одних викладачів, завжди мали спільні інтереси, так і досі контактуємо.

– А як у школі сприймали музиканта?

– Я був, як і зазвичай хлопці в школі, не надто серйозним, не любив учитися, ходити на уроки, міг навіть піти поза школу (сміється). Зате дуже відповідально ставився до скрипки – це завжди було в пріоритеті. Навіть можна сказати, що було досить вигідно вміти грати, бо виступав на всіх концертах і цим компенсував те, що не надто старанно вчився в школі. Вчителі ставилися поблажливо, за що їм удячний. Бо предметів у школі таки надто багато, й не кожному те все згодиться. Як на мене, то алгебру й геометрію треба глибоко вивчати математикам, а всім решту, як казав один мій викладач, досить вміти точно порахувати сто плюс сто гривень, а ще важливіше – навчитися їх заробляти. Кожен фах є важливим, тому мені особливо приємно, що у школі №2 вимоги на уроках музики були на одному рівні з іншими предметами. Наш учитель Володимир Яшан дуже старанно проводив кожен урок, цікаво подавав матеріал, викладався на повну, розвивав потенціал кожного.

– Традиційно запитую всіх музикантів: якщо музика – робота, то чи хочеться її слухати ще й у вільний час?

– Так (усміхається) – навушники до вух і відпочиваю з музикою, навіть якщо лише завершив кількагодинне заняття на скрипці. Музиканти – такі ж люди, а гарна музика допомагає розслабитись усім.

– Музика має позитивний вплив на людський організм?

– Це вже як яка. Вченими доведено, що, до прикладу, агресивна погано впливає на настрій та самопо­чуття, навіть на саму психологію людини. Проводили експерименти на воді. Коли включали Моцарта, Баха – вона формувала красиві кристали, ставала правильної структури. А от коли лунали важкі рок і метал, то структура псувалася. Тому аж надто захоплюватись такою музикою, мабуть, не варто. Хоча в житті буває по-різному, тому й музика є до кожного настрою. Основне – ні на чому не зациклюватись.

– А що слухають професіонали в цій галузі?

– Тут дуже інди­відуально. Музикант поступово освоює всі жанри, а на чому зу­пиниться – питання смаку. Наразі захоплююсь джазовими стан­дартами, роком. Загалом завжди краще бути в пошуку, знайомитися з новим та звідти черпати для себе най­краще.

– Чим Ви захоплюєтесь, окрім музики?

– Люблю працювати над собою, над тілом. Для музиканта важливо мати добру фізичну форму, бо м’язи відповідають за всі рухи. Якщо вони не розвинені, то не зможеш вправно грати. А якщо ще й планувати навчати дітей, то треба взагалі бути всесто­ронньо розвиненим, ерудованим, знати й розуміти психологію учнів, щоб уміти зацікавити, знайти підхід. Осо­бисто поталанило навчатися в чудових педагогів, які побачили в мені потенціал і не дали йому пропасти. Увага від дорослих дуже потрібна, надто поки характер не сформований, нема чіткого розуміння, для чого потрібно займатись.

     – Щодо майбутнього, станете викладачем чи артистом?

– Хотів би бути виконавцем. Та щоб досягнути високого рівня, треба себе присвятити цілком, пожертвувати всім. Тому остаточно не визначився.

     – За кордон не плануєте їхати?

– Та поїхати не проти. Добре би було туди їздити з гастролями.

– Наразі десь виступаєте?

– Так, у Києві можна підзаробити, виступаючи на корпоративах, співпрацюю з дуетом і з тріо.

– Любите приїжджати додому?

– Дуже люблю, навіть щоб просто насолодитись спогадами про приємні миті, які тут були, відчути своєрідну ейфорію від самого тут перебування, відчути ландшафт, все своє рідне. Набратися натхнення й поїхати. Це додає мотивації – от поїдеш, попрацюєш і знову повернешся до свого маленького прекрасного містечка.

– Щоб дідусеві бджоли погули над вухом?

– О, із бджолами я з дитинства знайомий (сміється). Пам’ятаю, ходив вічно обкусаний.

–То як «професіонал», видно знаєте добре, що робити, як уку­сила бджола?

– Прикласти часник або монету, краще п’ятикопійкову. Це така собі «перша допомога». Далі вже якісь протиалергійні засоби, але то за призначенням лікаря. А щоб не куса­ли, треба поводитися спокійно, не розмахувати руками, коли підлітають, бо вони тоді сприймають людину, як загрозу.

– От пожили Ви в Городенці, Франківську, Києві, де би хотіли «осісти», створити сім’ю?

– Думаю, що в Івано-Франківську. Місто – затишне, компактне, люди приємні. Бо в Києві, як чують українську, то часто запи­тують, чи «із запада». Завжди нама­гаюся розмовляти нашою, чистою мовою й загалом почувати себе серед своїх. Найкомфортніше вдома. Вдома, то є вдома!

Оля КОВАЛІВ.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я