До Індії – за покликом серця

0
771

Екзотична Індія… Притягує й відштовхує водночас. Точка бінді, йога, мантри й мандали – це все про неї, полікультурну й унікальну. Могутній океан та величні гори, надсучасні мегаполіси, чудеса світу та чудеса природи, невгамовний шум вулиць та аскетичне усамітнення… Ця країна контрастів стала досить близькою для нашої героїні Марини Бабій-Патнак, яка не побоялася кількох тисяч кілометрів і полетіла на південь, плекаючи ніжні почуття. Про незвичайні традиції, різнобарвний одяг та, головне, неймовірну історію кохання ви зможете довідатися з перших уст від нашої краянки

– Марино, які цікаві миттєвості прига­дую­ться зі шкільних років?

– Навчалася і в ЗОШ №1, і в школі №2. Почат­кові та середні класи не надто сильно запам’я­талися. Пригадую лише, як брала участь у зборі макулатури й металу. Навіть була премія – який клас виграє, той отримає поїздку в табір. Дитячих таборів в моєму житті було три. Батьки завше знаходили путівки й від­прав­ляли нас із сестрою. Там було весело: гори, річки, походи, писали додому листи. Старші класи також були напов­нені незабутніми й чу­довими моментами. Шкі­ль­ні вечори, перші сим­патії, інколи розчаруван­ня, але завжди були поруч чудові вчителі, одноклас­ники, які назавжди зали­шили приємні спогади в моєму серці. Вищу освіту вирішила здобути у Льво­ві, де навчалася на пере­кла­дача англійської. Від­так бачила себе ще й юрис­том, тому поступила на факультет соціології і пра­ва в Київський політех.

– Городенківський період життя. Яким він закарбувався в серці?

– Щодо Городенки, завжди порів­нюю, як було в дитинстві. Активно про­во­дили час в парку, де були каруселі. Кі­нотеатр працював. Тепер нато­мість велика кількість барів і магазинів, які аж ніяк не сприяють куль­турному розвитку, особ­ливо мо­лоді. Потрібно більше гуртків, спорту, бо тільки так діти зможуть проявити себе, не витра­чаю­чи час на дурниці. Ті гроші, які витратили в центрі на бруківку, можна було б використати на віднов­лення парку чи хоча б дещо покращити костел. Така велика куль­турна спадщина занепа­дає, шко­да, що не цінимо свою історію. Але є надія на молоде покоління. Мож­ливо, вони зможуть дати поштовх до якихось змін.

       – А тепер про історію вашого з Ніравом ко­хан­ня. Як ви знайшли один одного?

– Із чоловіком позна­йо­милася ще в 2006 році. Як не банально, але зав­дяки Інтернету, який в Горо­денці тільки почав з’яв­лятися. Ми із сестрою заванта­жили на ноутбук Skype, вивчали як він працює. Знаходили або­нентів і просто давали гудки на­вман­ня й виби­вали. Дехто передзво­нював, із деякими пере­пи­сувалися, але далі де­кіль­кох фраз ніколи не доходило. Серед них був Нірав. Ми розговорилися, він кілька днів пояснював, як завантажити іншу про­г­­раму, через яку простіше вести перепис­ку. Мені сподобалося, наскільки терпля­че він пояснював зовсім незнайомій лю­дині. Відтак ми обміня­лися фотогра­фіями. При­га­дую, коли вперше його побачила, то подумала, що він якийсь актор Бол­лівуду. Шкода, те фото не збереглося. Щотижня піс­ля пар я заходила до Інтернет-клубу, щоб з ним порозмовляти. Так ми­нуло п’ять років, поки він не закінчив вуз, знайшов роботу й заробив гроші на літак в Україну. Спершу прилетів до Києва, відтак я полетіла до нього в Гоа. Згодом ми вирішили зуст­рітися там, куди обом не треба було візи, у Таїланді, де й вирішили од­ру­жи­тися. Я приїхала до Нірава ще раз в Індію познайо­митися з його батьками, тоді ж і розпи­салися. Через півроку зіграли весілля за всіма індійсь­кими тра­диціями, після чого поверну­лася додому за­кінчити уні­вер­ситет. Отри­мав­ши диплом ба­ка­лавра, переї­хала до чоловіка в м. Панджим, столицю Гоа, де мешкаю вже 4 роки.

       – Яке воно, індійське жит­тя?

– Відразу ска­­жу, Індія – це не фільми Бол­лівуду, де зоб­ражене ідеальне життя. Кожен, хто сюди приїз­дить, вертається з власним вра­женням: для ко­гось це бруд, без­лад і бідність, для когось уні­кальність, різ­нобарв’я, бага­товікова історія. Тут зустрінеш бідних, які сплять на вулиці з тва­ринами, а через дорогу роз­та­шо­ваний бу­динок за 2 мі­льярди до­ларів, де мешкає лише одна сім’я з апар­таментами для кожного чле­на сім’ї, авто­майстернею, театром, басейном, спа, висячими садами, бальними за­лами, трьома вертолітніми майданчиками. Кажуть, там навіть є снігова кім­ната. Ці дві реалії співіс­нують разом вже чимало років, і для всіх це стало звичним явищем. Для іноземки, яка потрапляє в Індію, залежить, до якої сім’ї вона по­трапить, як її приймуть батьки чоло­віка, чи не зміниться його став­лення до неї піс­ля того, як вона увійде в індійську ро­дину. Мені поталанило, батьки чоло­ві­ка мене чудово прийняли, можна ска­зати, як власну дочку. Загалом мій побут не надто змінився після пе­реїз­ду. В мене немає жод­них заборон в одязі, їжі чи інших речах. Але міс­цевість також грає значну роль. Гоа – це колишня порту­галь­ська колонія, тут життя відріз­няє­ться від інших консервативніших штатів. Знаю історії ук­раїнок, які мешкають в Індії, коли їм не дозво­ляють самим виходити з до­му, одягають лише тра­дицій­ний закритий одяг, живуть і ви­ховують дітей за суворим укладом сім’ї чо­ловіка. В мене, на щас­тя, такого немає.

– А як щодо індійсь­ких традицій?

– У нас сім’я не надто дотримується усіх зви­чаїв. Проте існують певні свята, які батьки чоловіка відзначають обо­в’язково. Найперше й найголовніше свято всіх індусів – Дівалі (свято вогнів). Це період, коли родини збираю­ть­ся разом, одягають найкра­щий одяг, дарують пода­рунки, запалюють свічки (Діа) та гірлянди. Часто на вулицях діти й дорослі влаштовують феєрверки.   В  Гоа також проводять фестиваль Нарка­сур. Лю­ди виготовляють з паперу вели­чезні статуї демонів,  а се­редину наповнюють соло­мою. З міфо­логії лорд Рам мав дружину Сіту, яку вик­рали демони, тоді він зібрав армію й переміг їх. Ось чому люди ви­го­тов­ляють цих де­монів, щоб у ніч перед Дівалі принести їх на цент­раль­ний май­­дан і спа­­лити. В цей час звідусіль грає музика, лю­ди ве­се­ля­ться. Від­так пус­­кають на во­ду маленькі мас­ляні свічки Діа як символ пе­ре­моги над злом. Досить таки цікаве яви­ще.

Ще можу ви­­о­кремити ві­доме свято Хо­лі – свято бо­жевілля й весе­лощів. Це сим­вол перемоги добра над злом, символ від­нов­лення люд­сь­ких вза­ємосто­сун­ків і дружби. Тому весь день люди кидають ко­льо­ровий по­рошок один в одного й ве­се­ляться. Іс­нує чимало ін­ших свят, і кож­на сім’я свят­кує їх в за­лежності від по­ходження сі­мейних тра­дицій, каст, в яких богів ві­рять.

– Ви багато подорожуєте. Які країни вже звідали, а куди плануєте?

– Переважно мандрує­мо в Україну й інші штати Індії. Раніше побували в Європі й Таїланді. Нас­туп­­ного року, можливо, від­ві­даємо ще якісь країни Азії.

– В Індії пра­цють жінки? 

– Так, звичайно, ба­гато хто навіть займає високі урядові посади, мають змогу навчатися за кор­доном. Можна жінок зуст­ріти і в чоловічих сферах: інженери, техно­логи, лі­карі. На жаль, часто в бідних сім’ях жінки зай­маються дорож­німи ро­ботами, носять важкі ка­мені. Дуже прик­ро таке бачити, особливо коли навколо них бігають ма­ленькі діти. Багато жі­нок на противагу кар’єрі виби­рають догляд за сі­м’єю й домашні справи. Загалом хлопчиків змал­ку вихо­вують як голов­них у сім’ї, хто забезпечу­ватиме дру­жину, дітей і батьків. Наразі я не пра­цюю, поки не знайшла себе. Хоча деякі плани вже є.

       – Які гастрономічні уподобання індусів?

– Кожен штат, навіть кожна сім’я має влас­ні страви. Кажуть, чим ниж­че на південь, тим  гостріші страви в індійців. Тут великий відсоток веге­теріанців – до 80%. Батьки мого чоловіка також. Вони ніколи не вживали м’яса, риби. Яйця хіба що в тортах чи тістечках можуть спробувати.

До деяких страв я вже звикла, але намагаюсь готувати під свій смак. Не можу сказати, що індійсь­ка культура їжі надто здорова. Багато чого го­тує­ться на великій кіль­кості олії, солодощі зде­більшого зроблені з мо­лока та цукру. Тому  час­то готую ук­раїнські стра­ви: борщ, різноманітні каші, які я привожу з дому, відбивні, курячі котлети, на десерт сир­ники, мафіни, налис­ники, вафлі. Із улюблених ін­дійських страв можу наз­вати, до прикладу, біріані (наш плов, тільки більше спецій). Також подобаю­ться страви з риби та баранини.

– Нірав по­люб­ляє все українське?

– Мій чоловік більше українець, аніж індієць. Він любить українські страви інколи більше, ніж, власне, місцеві. Мову та­кож його вчу, але з цим склад­ніше. В українській мові багато відмін­ків, що ускладнює її вивчення. Але гадаю, це питання часу. Те саме для мене й хінді: багато чого розу­мію, та вислови­тися важ­ко. А коли ми в Україні, йому подобається все, крім наших доріг (сміє­ться).

– Індійські касти ще актуальні?

– Кастова система живе в Індії й нині, але дедалі більше втрачає свої позиції. В основному великий вплив вона має в маленьких містах та селах. Головним прикла­дом того, що кожен може добитися вершин, важко працю­ючи над собою, навіть будучи вихідцем із нижчих каст, є їх прем’єр-міністр. Пан Нарендра Моді починав із продажу чаю в індійських поїздах, але наполеглива праця й талант оратора допомогли йому зайняти посаду очі­ль­ника держави.

Про касти можу ска­зати, що крім основних – брахмани-жерці, кшатрія-войовничі, вайшья-хлі­бороби, найманці, шудри-невільники – існують ба­гато інших підкаст, дру­горядних груп. Усіх і не перечислити.

В Індії досі часто од­ружуються з тими, кого для своїх дітей вибирають батьки. Найчастіше це, звичайно, родини одного кола, матеріального дос­татку. Дуже популярні тут шлюбні агентства, де в Інтернеті знаходять собі половинки за касто­вими, релігій­ними чи освітніми переконаннями.

Мій чоловік брахман за кастовою приналеж­ністю, але це ніяк не вплинуло і не впливає на його життя. Чесно кажу­чи, найнижчі касти тепер мають більше привілеїв. Після багатовікових гноб­лень уряд їм надав квоти для навчання в школах, інститутах, праці на дер­жавних посадах. Хоча багато ведеться супе­речок із приводу того, що часто некваліфіковані кадри займають вигідні посади, коли розумні й талановиті не можуть собі цього дозволити – їх міс­ця вже зайняті.

– Знаю із фільмів, що індійський одяг сяє усіма барвами весел­ки…

– Одяг – це родзинка Індії. Вони пи­шаю­ться ним, одягають як на по­всякдень, так і свята. Різнобарвний, з різних матерій, при­кра­шений великою кількістю ор­наментів і, звичайно, з додаванням ювелірних прикрас.

Найвідоміший – це сарі, довгий прямокутний матеріал (близько 8 мет­рів), який обертають нав­коло жіночого стану. В різних штатах є різні тех­ніки зав’язування сарі. Також під низ одягають блузу й тонку спідницю, на якій тримається нижній шар.

Другий вид одягу – це ленга-чолі. Воно скла­дається з двох частин: верхньої блузи й нижньої спідниці-кльош. Також до вбрання входить шаль-дупата. Це одяг, харак­терний для свят і весіль. Звичайно ж, чим більша церемонія, тим вони яск­равіші, з різноманітними вишивками, гап­ту­ван­нями, каміннями.

І третій, найвідоміший, традиційний одяг – це сальвар-каміз. Шаровари чи легінси, курта-туніка до колін чи довше й дупата-накидка. Бувають різних кольорів і варіацій. Це, на мій погляд, най­комфортніший одяг. Не можна не згадати велику кількість прикрас, яку люблять індійці. Особ­ливо рясніють весілля та інші свята, де кожна по­казує свою колекцію зо­лота та інших оздоблень.

Взуття теж має свої особливості. Багато хто й досі ходить босоніж. Це, передусім, бідне насе­лення, та все поступово змінюється. Тра­ди­цій­ними вважаються санда­лі-чаппали, вони нагаду­ють в’єтнамки. Індійське взуття зі штату Пенджаб  буває двох видів. Це, так би мовити, туфлі Ал­ла­діна. Можуть бути прос­­ті, а бувають із за­вкругленим носиком. Ну й безперечно різного ко­льору та де­корацій.

Особисто я не ношу індійський одяг. Маю декілька традиційних со­рочок для відвідин ве­ликих свят чи їхніх тор­жеств, але звикла до власного гардеробу: легкі бавовняні плаття, фут­болки, шорти чи легкі штани.

– За Україною ще­мить? Як за часто бу­ваєте вдома?

– Насамперед, де б я не була, як далеко б не закинула доля, завжди люблю й буду по­вер­татися до України. Це місце, де серце завжди щасливе, де мешкають мої рідні та близькі. Особ­ливо ще­мить за Україною в період новорічних і різдвяних свят. Вони від­чуваються тут зовсім по-іншому, навіть незва­жаючи на те, що в Гоа багато католиків. Не ви­ста­чає деколи снігу, також бувають дуже спе­котні місяці, 35-38 гра­дусів, саме тоді, коли в Україні весна і початок літа. На­магаюся приїзди­ти один-два рази на рік. Зде­більшого сама, а коли чоловік у відпустці, то подорожуємо разом.

Любов до нашої землі намагатимусь прищепити і своїм дітям. Інколи асо­ціюю своє життя з журав­лями, які летять в теплі краї, але завжди повер­таються додому. Тому найголовніше хочу поба­жати українцям – миру, спокою, завершення всіх негараздів. Щоб добро і щастя мешкало в кож­ній  домівці. Щоб українці роз­бу­довували сильну, неза­лежну краї­ну зі щас­ливими людьми. Нехай нам допомагає Бог.

       Юлія МИХАЙЛЮК.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я