Дух української пісні

0
233

4 березня Володимирові Івасюку виповнилося би 70. Людина-легенда, він віддав себе в жертву, щоб українська пісня жила й пломеніла. Володя творив, а Україною захоплювався весь світ. І це був великий непрощенний гріх радянської репресивної машини. Загинув, бо українець.

Загинув, бо керувала Московія.

До цієї дати «Край» відпитав наших краян, яким свого часу довелося бути знайомим очно чи заочно з великим музичним символом, автором «Червоної рути»

Першим своїми спо­гадами з нами поді­лився колишній за­відувач тубдис­пан­серу

Дмитро Матійчик.

– За яких обставин Вам удалося познайо­митися із Володимиром Івасюком?

– Я навчався на дру­гому курсі Чернівецького медичного інституту. Во­лодя був на курс стар­шим. У їхній групі було весілля, а я товаришував зі студентами тієї групи, і мене теж за­про­сили Це було в Хотинському ра­йоні. Там я і познайо­мився з Івасю­ком. Ми щиро повесели­лися і по­ля­гали на горищі спати. Нас було 16 чоло­вік. Хочу сказати, що йшов 1969 рік. На той час Воло­димир Івасюк лише по­чи­нав свій шлях як ком­позитор і співак – до світової слави пісні “Чер­вона рута” залишався рік.

– Яким його прига­дуєте?

– Він на той час уже писав пісні, влаштовував вечори, на яких ми спіл­ку­валися винятково ук­раїн­ською. Володимир був прекрасним музи­кантом, мав чудовий го­лос, а також великі орга­ні­заторські здібності. Він заснував капелу хлопців-музикантів, і щосуботи ми мали змогу заслу­хатися його піснями.

– Що чули про похо­рон великого ар­тис­та?

– Ховали його у Льво­ві. На жаль, не мав змоги приїхати на похорон. Та, за словами очевидців, він був великий. Знаю, що  ніяк не вдавалося зробити пам’ят­ник. Як ставили, так пра­ців­ники «органів» нищили, ставили інший – і той зникав. Ось так, навіть на тому світі, боя­лися Володи­мира Івасю­ка. А також і його друзів-прихильників, які на­магалися продовжу­вати Івасюкову справу.

Світлими спогадами поділилася з “Краєм” і

Марія Лешак-Котелко, уродженка Котиківки, а нині мешканка Коломиї:

– Пані Маріє, яким у вашій пам’яті зринає образ Володимира Іва­сюка?

– Володю неможливо було не помітити: висо­кий, красивий, із блакит­ними очима. А таланови­тий який! Дівчата завжди були біля його ніг. Я на­в­ча­лася в Івано-Франків­ському педінституті, тан­цю­вала в колективі сучас­но-естрадного танцю “Ев­рика”. І ось одного дня приїхали люди, які готу­вали фільм “Червона ру­та”. На той час вони пе­регля­нули виступи бага­тьох артистів, і яке ж було для нас щастя, що ми все-таки їм підійшли! Радість була невимовна! Володимир Івасюк, як виявилося, розбирався в хореографії: підказував, вносив поправки, адже фільм створювали на ос­нові його пісні. Завше був одягнений у білі штани чи джинси, білу фут­болку й сідав на підвищен­ня, щоб за всіма спосте­рігати. Загалом фільм “Червона рута” дав зелене світло “Смерічці”, де спі­ва­ли Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, та Софії Ротару. Їх після зйомок одразу запросили працю­вати до Чернівецької фі­лармонії. Коли буваю в Яремчі, завжди в пам’яті вири­нають спогади про фільм, пісню “Водограй”, а біля водоспаду – Зінке­вич у ролі польського пана і Софія Ротару, яка зіграла головну роль кар­пат­ської дівчини Оксани.

– А які стосунки бу­ли між Володимиром Івасюком і Софією Ро­тару?

– Щоб однозначно ска­зати, що було щось більше, ніж приязнь, не можу. Під час зйомок вони вели себе невиму­шено, по-дружньому теп­ло, багато спілкувалися наодинці. Та все ж знайо­мі говорили, що в них був роман. Володимир Івасюк чимало їй присвя­тив пісень. І саме завдяки йому Софія Ротару стала знаменитою.

– Що скажете про причину смерті тала­новитого композитора?

– Звичайно, не вірю, що це була смерть за влас­ним бажанням. Зна­йо­мий, який свого часу працював в органах КГБ, розповідав, що до Воло­димира Івасю­ка підіслали дівчину, щоб він у неї закохався. Так і сталося, роман плавно мав пере­текти у весілля, та не судилося… Всю інформа­цію вона передавала каге­біс­там, які пильно сте­жили за “улюбленцем публіки”. За любов до всього ук­раїнського і впав їм у немилість. Од­ного дня, можливо, і не без до­помоги коханої, Во­ло­димира Івасюка не ста­ло…

А ось що розповіла нам лікар-педіатр Цент­ральної районної лікарні Наталія Ковалів:

– Я навчалася у Львів­ському медичному інсти­туті. У день похорону ніхто нічого не знав, але наші хлопці, які слухали радіо “Свободу”, довіда­лися, коли він буде, і спеціально не пішли на пари. Після похорону могилу митця не відвіду­вала, бо ходили сексоти й записували всіх, але люди все одно йшли, співали там пісень. Та й кагебісти не дрімали. При­ходили, спалювали квіти, можна сказати, зрівнювали могилу з рів­нем землі. Я не ходила на Личаківський цвинтар не тому, що боя­лася, просто це був би нерозумний вчинок. Від­відала могилу композитора через два місяці. Її, на жаль, не було видно, лише самі квіти, всілякі – й живі, й штучні. Пригадую, як одного разу зібрали весь наш курс. Прийшов пра­цівник КГБ і в багатьох екземплярах показував нам результати розтину загиблого спі­вака. Тобто змушував нас повірити, що Володимира Івасюка ніхто не вбивав, а знищив він себе сам.

Поет Богдан Дичук

хоч і не був особисто знайомим із Володимиром Івасюком, та все ж і чужим не був:

– Володю знав лише з вигляду, віталися при зу­стрічі. Йому одному з небагатьох дозволили нав­ча­тися у двох вузах одночасно. Студіював у Чернівецькому медич­ному інституті й паралель­но у Львівській консерва­то­рії. Натомість я добре знав його батька Михай­ла. Він був моїм виклада­чем, очо­лював літератур­ну студію  при Чернівець­кому уні­вер­си­теті. Михай­ло Івасюк призначив ме­не старостою, а згодом навіть написав передмову до однієї з моїх книг. Про сина не говорив, надто після трагедії. Після доб­ро­го десятка років на моє запрошення приїхав до Городенки й був на твор­чій зустрічі в бібліотеці. І коли його запитали про справжню причину заги­белі Володі, батько Ми­хайло дипломатично й стримано ухилився від відповіді. Можливо, йому було важко про це згаду­вати.

Ці думки уродженки Городенки, якими вона поділилася у день ювілею, не можуть залишити байдужим нікого

– Володимир Івасюк. Його ім’я має знати кожен… Яким він був… І як його вбили… В його піснях не було нічого політичного чи радикального, якщо такими не вважати щирість й відсутність страху… В окупованій країні, просякнутій гебешною павутиною, це вже була крамола… Сповненість любові до життя, світла і радості від кожного дня, поклику далеких гір і отих незабутніх квітів… жоржин, і мальв, і червоної рути… Надто талановито, надто яскраво, надто українською мовою, надто із природнім духом.. Для них це було нестерпно. Тому – не просто вбити – а спаплюжити, оббрехати, знищити… (о, який до сліз знайомий почерк). Сотні на їхній совісті… Цього не можна пробачити і забути. Ще й тому, що ця гебешно-брехлива машина не відходила від нашого порогу. Якогось виду чекісти, як би вони не перейменовувалися, турбуються, щоб приспати ваші мізки… щоб завтра прийти і вбивати – за те, що ви є просто самими собою, просто говорите, співаєте чи думаєте українською, за те, що ця своєрідність є для них нестерпною…

Ліліана Вежбовська, кандидат местецтвознавства.

Р.S. 4 березня Воло­дими­рові Івасюку ви­пов­ни­лося би 70. А напере­додні в нашій ДЮСШ під час футзального матчу городенківці голосно під­три­мували свою команду «Червоною рутою». Ось що таке не одноденка, а справжнє мистецтво! Не­за­бутні пісні житимуть вічно, вони давно вже стали направду народними.

З днем народження, Во­лодимире, великий Україн­цю!

Юлія МИХАЙЛЮК.

Редакція висловлює вдячність Іванові Ту­ча­ку за допомогу в під­го­товці матеріалу.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я