Світ за очі – з України

0
302

 

       Часто, подорожуючи селами нашого району, зі щемом у серці проходимо чи не цілими вулицями покинутих будинків. Деякі з них стоять похилені та напівзруйновані, напевне, вже давно забувши тих, хто в них мешкав. Там, на подвір’ях, де колись лунав дитячий сміх, кудкудакали кури, поралася господиня, зараз усе заросло хащами. У сільських школах щораз менше учнів, подекуди й садочки – розкіш. А все тому, що в наш час прожити в селі майже неможливо, та й у країні загалом. Люди вирішують деінде шукати кращого життя – виїжджають до міст, де можна знайти хоча б якийсь підробіток. Та все ж більшість українців їдуть по «копійку» за кордон. Ми вирішити глибше дослідити проблему міграції населення, вивчивши нинішню ситуацію у районі

       Насамперед прямуємо до міграційного центру на­шого міста, де тепер мож­на виготовити закор­донні паспорти. Під кабінетом за­стаємо десятьох людей, які з нетерпінням очікують своєї «перепустки до цивілізації». Запитуємо, чи довго вони чекають. Відповіді були різними – хтось вартував біля дверей годину, а хтось – півтора. Та це, кажуть, ще дуже мало, адже сьогодні вони вже забирають готовий паспорт, справжнє ж «пекло» було, коли на його виготовлення документи лише подавалися. Один навперед одного оповідали свої  історії. Жінка з Торговиці розповіла, що, прийшовши о 3-й годині ночі, була вже шостою у черзі, а чоловік із Сороків – о 5-й був двадцять другим. Були й такі, котрі, аби бути першими, зай­мали чергу опівночі. Люди вичікували годинами, нерідко й сварилися між собою, нарі­каючи на працівників. В окремі дні по п’ятдесят, шістдесят людей стояли не лише під дверима, а й надворі. Навіть незважаючи на те, що пра­цівники попереджали – змо­жуть обслужити лише трид­цятьох упродовж робочого дня. Люди писали списки пер­ших тридцятьох, а решта зму­шена була приходити наступ­ного дня. Новий день – нова черга, бай­дуже, що ти був учора тридцять першим чи шістдесятим.

За коментарем звертаємося до начальника міграційної служ­би Людмили Коваленко, котра розповіла, що за місяць видають по 215 – 230 закор­донних пас­портів. Система 25 – 30 хвилин обробляє одну заявку на виготов­лення цього документу, тобто, на одного йде 30 хвилин. Тож упродовж робочого дня більше, ніж трид­цять-сорок заявок, обробити просто неможливо. І це за умови, що система не зависає. Вирішено, що в понеділок, середу і п’ятницю документи на ви­готовлення подаються, а у вів­торок і четвер видають готовий пас­порт.

У п’ятницю зранку, десь близько сьомої, ідемо під «пас­портний стіл». Застаємо там лише двох людей – хлопець, котрий чекає на готовий доку­мент від шостої, та жінка, яка прийшла переді мною на пода­чу документів. Люди дуже хвилювалися, що, можливо, міграційна служба не працює. Адже того дня було Благові­щення. Питаю причину їхнього хвилювання. Виявляється, Ко­ля, так звали хлопця, коли по­давав документи, займав чергу о 3-ій годині ночі й був уже не в першій десятці. Жінка, яка робила документи своїм двом дітям, розповіла, що також, коли робила такий паспорт собі, займала чергу вночі. Поки ми розмовляли, біля нас збиралося дедалі більше люду, до 7:30 у списку вже було вісім чоловік. Міграційна служба починає робочий день із дев’ятої.

Коли ви, все-таки, вистояли й вам удалося отримати свою «перепустку до Європи», в неї ще потрібно вклеїти візу, без якої за кордон ще не пускають. Здобути цю «нак­лейку» не так важко, були би гроші. Наразі лише в нашому місті близько десятка різних візових центрів, і чи не щодня відкриваються нові, адже є попит, а попит, як відомо, породжує пропозицію. Розпи­тав­ши «візових про­давців» у кількох центрах, дізнаємося, що кожен із них виготовляє 10 – 15 віз на місяць. Переважно всі люди роблять візи до сусідньої Польщі, адже далі, вже перет­нувши наш кордон і потрапив­ши туди, без повторної пере­вірки документів можна їхати до будь-якої іншої країни Євро­со­юзу. Звісно, ця подорож є нелегальною, та коли це наших людей зупиняло! Мільйони співвітчизників за кордоном щодня наражаються на небез­пеку депортації, інколи – навіть в’язниці.

Отже, маючи візу, люди виїжджають здебільшого на заробітки. Зазвичай, отримують вони, за європейськими мір­ками, копійки, та для нас це справжнє багатство.

День за днем наш заро­бітчанин звикає до виснажливої роботи, знаходить друзів, опла­чуванішу роботу, житло. За рік-два, якщо вдасться, забирає і свою родину. Дуже рідко люди повертаються жити до України, але не можуть більше звик­нути до цих «порядків», до мізерних зарплат та бруду навколо. Часто чуємо на вулиці, коли наші Василь чи Ганька, поживши трохи за кордоном, кажуть: «А в нас, у Іспанії  (Португалії), не так».

Є й такі, котрі їздять за кор­дон сезонно, приїжджаючи до­до­му кожні три-чотири міся­ці. Що­разу залишаючи родину, ду­мають, що їдуть на заробітки вос­таннє – «приїду й знайду ро­боту вдома». Та лише закін­чу­ю­ться гроші, знову ладую­ть сум­ки «на чехи». Нерідко пра­цюючи там, знаходять нову любов, руй­нуються сім’ї, страж­­­дають діти, ламаються долі.

Днями з’явилися пові­дом­лен­ня про безвіз, хоча подолана лише перша сходинка на шляху до його здобуття. Інтернетом відразу почали ширитися жарти на кшталт: «Хто останній ви­літає із Борисполя, не забудьте вимкнути світло». Воно би було смішно, якби не було так сум­но. Якщо зараз лише з нашого району виїжджає близько сотні людей на місяць, оплачуючи за візи значні суми, то чого чекати далі? Хочеться вірити, що не­забаром українці зможуть пра­цю­вати на своїй землі, отри­муючи за свою працю належну оплату. А поки Євро­па залюбки приймає до себе нашого брата – дешеву робочу силу.

Любов ЛЕВІНСЬКА.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я