Йосафат із повстанського Поточища

0
174

 

Автор книги Богдан Юськів народився у Поточищі, саме про своє село і його побут  він розповідає на початку роману. Змалку бачив ту несправедливість, що чинилася навколо совдепівською вла­дою. Зі шкільної парти намагався якось цьому протистояти, відстоювати свою країну. Так і з’явився у процесі боротьби «бандерівець» на псевдо «Йосафат» – міжрайонний кур’єр та зв’язковий теренових референтур ОУН-УПА. Влітку 1944-го Йосафат присягнув на вірність Україні, а вже 20 січня 1949-го його в кайданках вивели просто зі школи. Судили за ст. 54-1-а-11 і на 25 років заслали юнака на каторжні роботи на Колиму – в копальнях добувати золото та уран. Навесні 1956-го Богдана-Йосафата звільнили, та додому повернутися не дозволили, тому оселився він у Мелітопольському районі Запорізької області, де й мешкав до смерті. Хоча спеціальної освіти Богдан Юськів не мав, та, на прохання онуків, написав усі свої спогади й переживання. Ця кропітка праця зайняла довгих вісім років. Під час написання роману Богдан Дмитрович навіть освоїв комп’ютер. Дуже хотів автор побачити готовим своє творіння, адже з осені почав важко хворіти. Та, все-таки, дочекав, у руках потримав, не міг інакше, він же борець, а цей статус із роками не зникає, а стає ще дужчим. І все ж останні весняні дні забрали із собою у засвіти душу 87-річного Борця за Незалежність. Він пішов, залишивши по собі невимовне багатство, – дітей, онуків, правнуків, а також спогад «бандерівця», який крізь віки пронесе правду про наругу над народом, «любов» московського «старшого брата» до нашої  неньки-України та про тих молодих парубків, котрі стали з ворогом на прю.

На жаль, нам не вдалося поспілкуватися із письменником, та все ж Богдан Юськів устиг розповісти газеті «Факти» про свої поневіряння. Автор поділився з  Іриною Левченко, журна­лісткою «Фактів», у статті від 13 травня 2016 року, про те, що спочатку був кур’єром – передавав інформацію, чергував на пункті зв’язку в селі. Потім почали давати серйозні завдання, наприклад, провести людину таєм­ни­ми стежками. Коли виходив за межі села, то, за інструкцією, при облаві не мав права здаватися живим. У разі чого – треба було підірвати гранату-«репанку». Якось ішов з Рашкова до Коломиї, побачив облавників, їх ще називали «москалями». «Була осінь, холодно, сутінки, але я ліг у стічну канаву на узбіччі грунтової дороги прямо в воду. Вони пройшли повз мене за півметра. А я був напоготові, готувався підірвати гранату. Одного разу вів із сусіднього села двох дівчат-зв’язкових. І звідкіля лише взялися москалі? Вже піднімалися на горбок до лісу, як тут нас помітили й почали стріляти. Ми буквально на колінах доповзли до лісу, а там у мене були заховані «кігті» – на таких електрики лазять по стовпах. Вилізли на дерево, і москалі пройшли повз… У 1946-1947 роках я був спецкур’єром, водив уже непересічних людей. Хто вони, мені не повідомляли заради їхньої безпеки. Адже в кожному селі стояв гарнізон, спецзагони влаштовували рейди, чекісти переодягалися в бандерівців. Не дай, Боже, було потрапити їм до рук!», – розповідав пан Богдан.

Також повідав він і про свій арешт та сім років у таборі: «Заарештували мене, коли я пішов до восьмого класу районної школи. Друг дитинства, Іван, почав мене вербувати в молодіжну ОУН, а я не мав права зізнатися, що вже перебуваю в організації. Тоді винаймав житло в голови виконкому, і його дружина почала «сватати» мене на місце секретаря райкому комсомолу. А я ж і комсомольцем не був, але вона наполягала, запевняючи, що все владнає.

Із книги: «Ось тут підібрана відповідна літе­ратура: “Короткий курс з історії ВКП (б)”, “Статут і короткі нариси з історії ВЛКСМ “. Се маєш за короткий час детально вивчити й докорінно засвоїти. Через два тижні ми тут, дома, пере­слухаємо, а потім – на бюро райкому. Там, як ти файно поставишся, затвердять на посаді».

  Моє керівництво дало на це «добро», якщо я і сам погоджуся, тому що аж надто ризико­ваною була це справа – бандерівцеві стати секретарем райкому комсомолу. Двом панам не дослужиш (сміється). Але незабаром, узимку 1949-го, я був заарештований за Іваном і його бійцями. Проти мене не було нічого, просто всі зна­ли, що ми з Іваном дружимо. Слідчі допитували: «Чи маєте зброю?», «Убивали ра­дянських людей?», «Нищили радянське май­но?»… Відповідав, що ні, й молив Бога, щоб не з’ясувалося, у якій організації я насправді пе­ребуваю. Хоч ми зі зв’язковими не знали імен один одного, але слідчі могли б випитати, на­приклад, маршрути. До області мене привезли вже «готового» – побитого-поламаного. Су­дили за статтею 54-1-а-11 «Зрада Батьківщині в скла­ді організації». Радів, що не дізналися, що я писав прокламації, малював карикатури, дру­ку­вав листівки. Суд – був не суд, а суцільна ко­ме­дія. 8 березня 1949 року. Дали обвинуваче­ним останнє слово, говорили про якісь права. Я обу­­­рився: «Які права, один Сталін має права!» І мені, й Іванові дали по 25 років. На Колиму на­­­роду зібрали – цілий ешелон! До селища Ва­ні­но в Хабаровському краї нас везли більше місяця.

Спочатку я потрапив на копальню «Спо­кійний» під Магаданом, – продовжує Богдан Дмитрович. – Золото там видобувалося відкритим способом. Ми працювали «на розтині торфів»: золотоносний шар залягав на глибині 2-2,5 метра, цю землю треба було зняти вручну. Підйом був о п’ятій ранку. Із зони виходили затемна і поверталися затемна. У день кожному належало 900 грамів хліба й сірникову коробку цукру. Чай робили зі стланика – це такі хвойні кущі. Його заварювали як засіб проти цинги. І баланда – на перше, на друге й на третє… Якщо не справлявся з роботою, пайку урізали всій бригаді, тому я, щоб не підводити інших, вважав за краще… сидіти в карцері».

Відсидів Йосафат у засланні довгих сім років, і 15 березня 1956-го вийшов на волю.

«Колишньому зеку №О1197 Богдану Юсь­ківу після звільнення заборонили жити в рідному селі. Та й в інших місцях влаштуватися було складно. За словами дочки, батько не раз чув услід: «Бандерівець». У 1990 році Богдан Дмитрович був реабілітований як жертва політичних репресій і навіть отримав компен­сацію – тодішні мільйони-купони», – пише Ірина Левченко.

Дочка Богдана Юськіва, Світлана, розповіла «Краю», що батько з матір’ю познайомилися на Приазов’ї, він – колишній арештант-«банде­рівець», вона – дівчина з Брянська, котра після того, як її сім’ю розкуркулили, вирушила шукати хоч якихось заробітків. Їхні долі переплелися, попри всі перепони молоді люди покохали одне одного. В 1958 році на світ з’явився син Олег, у 1960-му в подружжя народилася донечка Світлана.

«Роботу Богданові знайти було важко, працював різноробочим, пас колгоспну худобу. За характером він був веселою людиною, – розповів «ФАКТАМ» Микола Засядька, який працював із Юськівим у колгоспі «Таврія». – Пам’ятаю, коли Богдан Дмитрович приїхав сюди в 1958 році, йому було складно працевлашту­ватися: таких, як він, вважали неблагонадійними, і їм довіряли лише некваліфіковану роботу. Навіть обліковцем у колгосп не брали! Тільки в пастухи могли взяти. Але він був трудоголіком, щодо роботи до нього не виникало нарікань. Завжди був готовий прийти іншим на допомогу. Відвідував храм, підтримував церковну громаду. А головне – після перенесених поневірянь, принижень і несправедливості він не образився на весь світ, не озлобився, не запив, а вів пра­вед­ний спосіб життя, створив міцну сім’ю, виростив двох синів і дочку, дуже любив онуків».

Навіть коли, здавалося б, життя налагоди­лося, всюдисущі очі кагебістів стежили за кожним кроком Богдана Дмитровича, шукаючи нагоди знову запроторити патріота за грати. Та він, не бажаючи залишити дітей сиротами, не ризикував своєю свободою, дотримувався тодішніх законів, щоразу їздив до Мелітополя відмічатися. Коли ж Україна стала незалежною, уперше після заслання відвідав рідну землю, зустрівся із друзями й побратимами, у всьому підтримував їх, радів, що настали ті довгождані для нашої країни часи. А ще разом із доброю подругою – етнографом і краєзнавцем Оксаною Човпило – ініціював і започаткував у Новоми­колаївці церкву Київського патріархату.

Ми вирішили дізнатися більше про Богдана Юськіва в його рідному селі. Приїхали до Поточища, нас радо зустріла внучка Богда­нового брата Василя Світлана Крицяк, яка розповіла, що теплої літньої пори Йосафат щороку приїздив на свою батьківщину, спочатку відвідував родичів і друзів, потім ішов на кладовище. Любив довго бродити селом на самоті, напевне, згадуючи юнацькі без­турботні роки. Щоразу приїздив із сім’єю, дуже хотів, щоб діти й онуки сходились із прикар­патською родиною. Любив усе, що пов’я­зане з рідним селом, ходив на служби Божі до сіль­ської цер­ковки, любив, як співає хор, навіть просив за­пи­сати цер­ков­ні спі­ви й час від ча­су слу­хав їх, уже бу­дучи вдо­­ма. Прид­­бав та­кож сво­їм рід­ним ви­­шиван­ки, та не прос­ті  ма­шин­ної роботи, а спе­ціально про­сив сільсь­ких майстринь, щоб ті своїми руками вишили  сакральні для нього сорочки з притаманними селові візерунками. Ос­танній візит Йосафата до села був два роки тому. Як пригадує Іринка, дочка Світлани: «Дід Богдан, незва­жаючи на свій поважний вік, грав із нами і в футбола, й волейбола, не відстаючи від нас, дітлахів».

Відвела нас Іринка й до хати, де народився Богдан Юськів. Нині там проживає його племінник Микола, який показав нам чудові ікони, що належать пензлю Богдана Дмит­ровича. Братів портрет, мальований його рукою, досі прикрашає стіну в хатині. Хист до малювання був у Богдана змалку, та після арешту було йому не до творчості. І лише як переїхав до Новоми­колаїв­ки, знову відчув потяг до живопису, замовивши пензлі та фарбу, почав творити. Кілька його ілюстрацій увійшли до книги, на титульній сторінці «Терору» також зображена картина автора.

Недалечко, нижче хати, розташована «Мальованка» – криничка із холодною джерель­ною водою, облаштована родиною Богдана Юськіва ще в 1935 році. Цю місцину біля кам’яного хреста колись облюбували собі молоді сільські «бандерівці». Саме там і присягнув на вірність Україні молодий Йосафат. Над водицею зображена ікона Богородиці, яка щодня благословляє живильну воду. Вже після заслання намалював її там Богдан Дмитрович, щоб у цьому джерелі вона завжди була святою.

Про юного Йосафата розповів нам і його товариш дитинства Тарас Гулин. Повідав, що був він дуже активним, умів навколо себе згур­тувати молодь, мав авторитет у селі, гарно малював і був гострим на слівце. Навіть коли вже перебував у засланні, організовував там концерти, брав активну участь у житті та­бору, від­сто­ю­в­ав усе україн­сь­ке. Зга­дує, що на­віть на Ко­ли­мі в зоні Д-2 у 1956 році Бог­дан Дмитрович ор­га­нізував «Іро­дів». А коли впа­ли совіти, то відразу приї­хав до села, друзі зуст­рі­ли­ся, дов­­­го об­­­гово­рю­­вали си­туацію у краї­ні. й так про­несли крізь роки ту традицію по­дов­гу говорити про долю держави. Обоє були засуджені, обоє репресовані, чиї серця завжди боліли за Україну.

Видано автобіогра­фіч­ний ро­ман «Терор. День пер­ший. День другий» маленьким накладом. Світ поба­чило лише 50 примірників унікального твору. Книжку автор не продавав, а ­дарував тільки тим, кому вважав за потрібне. В нашому районі є всього два безцінних екземпляри. Один пан Богдан залишив у рідному селі, інший мають передати до Черне­лицької бібліотеки.

В останню путь 87-річного Богдана Юськіва проводжали під жовто-блакитним і червоно-чорним прапорами. У труну з тілом рідні поклали й «мазепинку» – головний убір воїнів УПА. З Україною в серці він народився, Україною жив усе життя і помер, таки дочекавшись, коли вийде його роман, такий життєво важливий для нього та нинішнього й майбутніх поколінь.

Підготувала

Любов ЛЕВІНСЬКА.

 

       Редакція висловлює щиру вдячність Михайлові Вороному за подарований екземп­ляр газети «Факти» із матеріалом про Богдана Юськіва.

       Автобіографічний роман Юськіва Богдана Дмитровича «Терор. День перший» розповідає про над­дністрянське село в буремні 30 – 40 роки XX століття і долю підлітка, міжрайонного кур’єра і зв’язкового теренових реферетур ОУН-УПА, під час героїчної боротьби з коричневим і червоним окупантом.

       Роман «Терор. День другий» – продовження попереднього – розповідає про гаразди головного героя «Берлагів­ських» спецтаборів москвино-русистської совдепії.

       Богдан-Йосафат із ласки Божої з’явився на білий світ в Україні в предковічному селі над Дністром. У чарівній «Мальованці» у вінку ста­резних верб, прогінних акацій, лип, я­сеня і віковічного дуба, де неустанно б’є джерело чистої живої води, 9-го грудня 1929 року Божого в родині, де вже втішалося четверо чубатих і одна русокоса. Куми на хрестинах 15 березня 1930 року зичили малому щедрої, не дуже грудкуватої долі, з чого він був по вінця задоволений, бо лежав в одній сорочці на руках у сестрички й пускав бульбашки. Дальше жив собі, як усе село, як поблизький і далекий світ. Аж поки не прийшли москалі.

       Ще перше загніздилася пекуча невигойна рана кривди і образи. Коли? Як? Чому?.. Чому українці терплять віками під’яремство: поляків, мадярів, румунів, москвино-царське й совдепівське? Із сивини чи відтоді, як запродав гетьман у ярмо християн? Із літа 44-го присягнув на вірність Україні. 20 січня 49-го на уроці словесності арештували. Судили за ст. 54-І-а-11 на 25-літку й відтарабанили за 11000 км добувати золото, уран, геть усього Менделєєва. 56-го 15 березня звільнили. 58-го восени поселився з родиною у Новопо­кручівці (Новомиколаївці Меліто­польського району), де з ласки Божої й донині чарується білим світом.

       Куми були люди знакомиті, чисті, нелукаві, не червиві, щедрі. При на­топтаній чарці «Бургундського», запіканки з перцем, домашньої на корінцях сливовиці, казали доленьці: «Ти, голубо-любко, не скупись, не лінись, вигойдуй малого на всіх незві­даних гостинцях! Обдаруй усім, що там ще маєш у бесагах. А ми – гай по вінця на віват за тебе! Будь нам моц­ною!» А вона, втішена, обдарувала ма­лого ще з досвітку співати, чита­ти, рисувати й не боятися сцени. Од­ного не змогла вибороти у зла – пристойної освіти й вивести малого плугатора на рідну ниву мистецтва й науки.

       Тричі обпікала вольтовою дугою розпуджене серце (се – поза короновану). Три Ганни, і всі з дитин­ча­тами. Долю конем не об’їдеш, а зараз і на супутникові. Перша – колимська, з гладиці шпичка. Друга – з рідної вулиці з тернини шпичаки. Третя Маківська. У першу Колима в’їлася, а малого Україна не від­пускала. Друга – не так тії ворі­женьки, як добрії люди. Від третьої обривав поли, втікав і не втік. Третя, Маківська, вірніше Брянська, з розкуркулених. Було сто десятин орної землі, ліс на столипінськх отрубах, сіножаті, конопляно-олійний промисел. При німцях була в місцевій партизанці, тяжко пора­нена. Німці непритомну підібрали й вилічили. Коли в Новопокручівці не прописували, мелітопольський гебешний начльник кричав, аж пінився: «Как?! Как ти могла, такая красівая, відная женщіна, вийті замуж за «бандеру»?! Развєдісь! А ми тєбє поможем: вишлім туда, откуда по недосмотру випустілі!» Вона, світлосяйна, була унікальною: «Кто ти такой?! Паршівєц! Наглєц! Ука­зиваєт, за кого мнє виходіть замуж! Пошол ти!..» В рідному селі теж шипіли: «Гляди,  який націоналіста, а взяв собі московку!» Доленька таки стоїть на чатах, бо казали Ненька: «Дулібе мій Малий! Не пустиш на обору нечис­тоту – не буде ні жив­ність, ні зелень паршивіти». В оборі – сини, донечка, онуки, правнуки, праправнук. Чисті. Моцні. Бо на­писано: «Визволю його і захищу його, довгим життям обдарую і прославлю його…» І плекає надію на спасіння Його.

З любов’ю до читачів, етнограф і краєзнавець,

Оксана Човпило.

Про автора і його «Терор»

       Богдан оженився на розкуркуленій і так само гнаній владою, як і він. Зростали їхні діти, а поруч у бла­гонадійних сім’ях зростали ми. І нам на уроках історії в старших класах товкли про буржуазних націона­лістів на західноукраїнських землях і про агента німецьких спецслужб Степана Бандеру, і про митрополита Андрея Шептицького, який благослов­ляв гітлерівців на хрестовий похід проти більшовизму. А на кухнях теревенили про нечувані звірства, повішених радянських учителів, закатованих комсомольців із кри­вави­ми зірками на спинах. Отак і зрощували в наших душах нена­висть до власного народу.,.

Та Бог із ним! Нема вже тої держави та її «найгуманнішої» ідеології.

       Якось Богдан вирішив написати спогади. Кажуть, що онуки попроси­ли. Швидше за все, наполягли, бо, певна річ, їм він часто розповідав історії зі свого життя. Змусили старого взятися за ручку й папір, аби діло не пропало. А коли трапилась нагода, подарували старенький комп’ютер і навчили ним користува­тися. От і вийшов «Терор».

       Та тільки назвати його звичай­ними спогадами язик не повертає­ться. Читаєш його як роман. Він і є справжній роман про життя підпіль­ни­ка теренової сітки ОУН Богдана Дмитровича Юськіва. Події розгор­таються упродовж великого відрізку часу і з великою кількістю дійових осіб. Від літературного твору його відрізняє тільки те, що тут нема жодного вигаданого персонажу. Багато епізодів подано у формі уявного діалогу між головним героєм і його коханою. Часто події відбуваються у різних часових площинах і перериваються філософськими роздумами автора. Блискучий літературний стиль дуже випукло передає мовний колорит єврейського, польського, українського населення краю.

       А про чарівні місцеві краєвиди, опис яких то тут, то там трапляє­ться по всьому роману, взагалі не має сенсу говорити. То треба тільки читати! «Сонце, сонечко, стій! Ще трошки, ще трошки не ховайся за товтри! Ще, бо ось-ось обізветься правічна, нев’януча, щемна мелодія вечірнього дзвону і попливе понад селом долиною, розіллється по ланах свіжої врунистої зелені хлібів. Добі­жить, трошки притихне в запаш­них густих кронах акацій, розпаші­лих білим цвітом, зойкне здивовано десь аж там, ударившись об скелі Зміїного ярища. Широко, вільно віддихне понад плесами Дністра, відіб’ється гомінкою луною від стрім­ких скель того берега та мінливою луною доскочить і вхопить тебе за душу…»

       Окремо слід згадати про численні гро­мад­ські події, які зазвичай трап­ляю­ться у селі: недільні відвідини церкви, театральні постановки, по­хорон, Різдвяні свята, свято першо­го снопа та інші, що їх описує автор. Словом, про все те, що об’єднує націю і робить українців українцями. Жоден підручник з етнографії не передасть колориту тих дійств. Повірте мені, я вивчав етнографію і засинав над підручником від нудьги. А Богдан подає їх з такою неймовірною любов’ю і красою, що, читаючи, отримуєш справжню естетичну насолоду й відчуваєш приплив блаженства в душі.

       Читаєш «Терор», і намагаєшся осягнути природу майстерності автора. Адже він не має відповідної літературної освіти. Та й із серед­ньою не склалось із-за складних життєвих обставин. І розумієш, що у випадку з Богданом освіта ні до чого. Це те, чого неможливо навчитись, і те, чого не купиш за гроші. Це якраз те, що в нас називається «іскра Божия». І дана вона йому недарма. Недарма вищі сили зберегли його в часи страшної московської веремії. А для того, аби він доніс до нас Правду про ті лихі часи, Правду про те, як потрібно боротися за свою Державу й любити Україну!

Ігор КОВАЛЕНКО.

Краєзнавець, історик-дослідник.

 

 

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я