Родина, де живе талант

0
175

 

От буває, спілкуєшся із цікавими людьми, а вони випромінюють сповнену світла енергетику й добро. Й від них, відповідно, отримуєш заряд натхнення і позитиву. Саме такою, привітною і відкритою до людей є сім’я Курилюків, уродженців Черне­лиці – народ­ний артист України, головний балетмейстер Національного академічно­го гуцульського ансамблю пісні й танцю «Гуцу­лія» Іван Курилюк і викладачка кафедри журналістики Прикар­пат­ського університету, кан­дидат соціальних комунікацій, його донька Галина Пристай

Упродовж майже пів­сто­ліття наш слав­ний земляк не раз був пошано­ваний наго­родами, але для нього це друго­рядне, бо танець – понад усе. Живе і творить не для регалій, а щоб популяри­зувати й передати у спа­док наступним поколінням наше національне над­бання – народне хо­ре­огра­­­фічне мистецтво. Пре­­зентуючи книги – бі­огра­фічну збірку «Та­нець як сонячна сповідь моя» і збірник інтерв’ю із видат­ними постатями При­­кар­паття «Знайом­ства. Зуст­річі. Розмови», упоряд­ником яких є пані Галина, – гості біб­ліотечної світлиці активно відпо­відали на запитання ведучої Марії Сороки.

       – Пане Іване, як стелився шлях вашого ста­нов­лення як артиста?

– Дитинство минало в бідності. Батько, вернув­шись із війни хворим, швидко пішов у вічність. Мати, як могла, намага­лася дати мені добре ви­хо­­вання. У 1959 році разом із майстрами важко пра­цю­вала, закінчувала будувати хату. Як син колгоспниці, навіть не міг думати, ким я буду. При­гадую, мама завше за­питувала: «Чи можна йти на збори до школи?» А як поверталась, одразу біг із запитанням: «Ну, що?» – «Нічого, не хва­лили й не ганили» (смі­єть­ся). На­ша Чернелиць­ка школа колись була розкидана селом. Ми мали все: тан­цювальний і спортивний гуртки,  духовий та струн­ний ор­кестри, хоровий колек­тив. Я скрізь був задія­ний. Навіть мав сьо­ме місце на обласних зма­ганнях із гімнастики та акробатики. Крім того, займався легкою атле­тикою, баскетболом та волейболом. Але  учитель Василь Не­діль­ський за­про­понував мені вивчи­тися на годинни­кового майстра, в якого гроші будуть завжди. Та інший педагог Іван По­падюк стояв на своєму: «Обо­в’язково вступай на хо­реографічний. Від­кри­вається коледж у Сня­тині». І я пройшов. Після року навчання пі­шов до армії, потрапив до пол­кового духо­вого ор­кест­ру. Паралельно зай­мався і танцями. На дру­гому році служби вже ставив перші постановки. Коледж усе-таки закін­чив, після чого, пам’ятаю, приїхав Володимир Пет­рик і запропонував танцю­вати в «Гуцулії». Це було моєю мрією.

– Легкий «хліб» тан­ців­ника?

– Щоб сказати, що це лег­кий шлях, то ні. Це щоденна праця і виснаж­ливі до поту репетиції. Але всьому, що я маю, зав­дячую Богові, який про­вадить мене по житті й допомагає утілювати заплановане. Тішуся, що на сході та півдні нашої держави вже тан­цюють гуцульські танці. І не­правда, що там не люб­лять українське. Люди прекрас­но розуміють на­шу мову й завше йдуть на контакт. Просто пот­рібно частіше до них приїжд­жати й попу­ляризувати україн­ське мистецтво. Це політики здебільшого намагаються створю­вати колотнечу.

Маю ще чимало пла­нів. Дякуючи Господу, я у гарній формі, тож про­шу Його, щоб дарував мені багато літ пропагу­вати наше рідне автентич­не. Ось нещодавно зро­бив постановку танцю для хору ім. Вірського. Це для мене було неабиякою чес­тю. Впевнений, що цей та­нець побачить увесь світ.

       – Яким девізом у житті керується народ­ний артист України?

– Ніколи нікого не об­манув чи сказав не­прав­ду. Чесно працюю і допо­магаю іншим. За не­цілих півстоліття моєї діяльності побував із кон­цертами в Угорщині, Ру­мунії, Поль­щі, проїхав увесь ко­лишній Радянсь­кий Союз. Замолоду з дружиною Оксаною по дев’ять міся­ців були на гастролях. Діти нас бачи­ли рідко. Тож я безмежно вдячний матері, яка, по суті, до третього класу вихо­ву­вала їх. Донька частіше мене бачила у книжках. Дуже люблю Чернелицю – це моя рідна земля, де я черпаю енер­гію і нат­хнення. Тому стараюся із сім’єю яко­мога частіше сюди навідуватись.

Розмова була настіль­ки цікавою, що зустріч минала на одному дихан­ні. Тепла атмосфера біб­ліо­течної світлиці сприяла одкровенням, наче спо­віді, Івана Курилюка й Галини Пристай. Покут­ська аудиторія хоч була й невеликою, але, за словами маестро, є до щему рідною.

Привітали винуватців дійства отець-декан Ігор Ле­вицький, керівник апа­ра­ту райдержадмі­ніст­рації Сте­пан Михайлюк, в. о. місь­кого голови Лю­бо­­мир Музичка, який уро­чис­то вніс ім’я народ­ного артиста до Реєст­рової книги почесних гостей Городенки, на­чаль­ник відділу культури РДА Галина Олінійчук, селищ­ний очільник Чер­нелиці Василь Кошка та дирек­тор школи Ганна Білецька. Теплі слова на адресу сім’ї Курилюків вислови­ли родина Романа й Марії Осадчуків і міс­цева по­е­те­са Мирослава Гродзін­ська. Мелодій­ними піс­нями прикрасили зустріч співочий дует Дарії й Андрія Кучмеїв, учитель Тишківського НВК Ната­лія Майдан, а хореограф, учасниця ан­самб­лю «Гу­цу­лії» Маріан­на Карп’як-Кучмей спре­зен­тувала своєму вчите­леві власну танцювальну постанов­ку. Присутні ап­ло­дували стоячи творчим краянам, які звичайну буд­ну днину перетворили у справжнє свято.

Зустріч продовжува­ла­ся, тож щирою жіно­чою сповіддю, своїм твор­­чим доробком по­діли­лася і Галина Пристай:

– Я стала упорядником більше 600 видань, які розкривають мистецт­во Івано-Франківщини й не лише. 10 років тому із праців­никами запо­чат­кували серію “Знайом­ства. Зуст­річі. Розмови”.   Десять років промайнули дуже швидко, тож назріла ідея акумулювати всі ці інтерв’ю в одне цікаве видання.

– Пані Галино, ін­фор­мацію про Вас мож­на знайти у виданні «Успішна жінка». Ус­пішною в сучасному суспільстві бути важко?

– Не вважаю себе ус­пішною. Коли мені ка­жуть, що сильна й ус­піш­на, то не можу ска­зати, що є саме такою. Як кож­на жінка, часом пла­чу, опускаю руки. Таке жит­тя. Але так я побудо­вана, що не можу жити одним побутом. Коли не буду зай­матися роботою до ду­ші, приупаду. Хоч і люб­лю запрошувати гос­тей, і щоб у помеш­кан­ні було комфортно, та все ж по­над усе хочу бути пот­ріб­ною людям, допома­гати їм, якщо можу це зро­бити. Скажу відверто, що ніко­ли не мала на меті здобути ту чи іншу поса­ду, чогось до­сягти. Прос­то щодня вдо­ско­налююся і дякую Богу за нат­хнен­ня.

       – Через тиск Інтер­нету друко­вані видан­ня занепада­ють. Чи мають во­ни майбутнє?

– Виживуть найсиль­ніші й найрозумніші ме­нед­жери – головні редак­то­ри. Багато спілку­ва­лась на цю тему зі сту­дентсь­кою молоддю. Їхні погля­ди розділилися, тож ми організували опиту­вання. Дуже приємно, що більше 60% рес­пон­дентів, а це різна вікова категорія після 15 років, сказали, що друкованим виданням бути. Відтак ми провели ана­ліз «Чи кожна країна має друковану пресу?» Й вия­вилося, що більшість країн видають величезні нак­лади газет, навіть що­денні. Ваш часопис “Край” знають усі, осо­бис­то теж люблю його чи­тати. Га­зети потріб­ні. На­віть для того, щоб вони обо­в’яз­ко­во зберіга­лися у бібліо­те­ках для наступних поко­лінь. В Інтернеті інфор­мація все одно роз­по­ро­шена й часто неправ­дива. Тому завжди наго­ло­шую студентам – «доб­ре пе­ревіряйте інфор­ма­цію».

По-родинному затиш­на зустріч завер­шу­ва­лась, а відпускати гостей не хо­тілося аж ніяк. Нас­тіль­­ки пороз­мовляти й по­слухати було про що. Ад­же не щодня світ­лиця Цент­ральної район­ної біб­ліо­теки запрошує таких по­важ­них людей. По­спілку­­вавшись із ними, ще раз переконуєшся, що україн­ське мистецтво і правдива журналістика в надійних руках і зі світлим май­бут­нім.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я