Слухав Серце Владики

0
198

 

Про те, що коли-небудь буду розмовляти віч-на-віч з Екзархом, Єпископом Української Греко-Католицької Церкви з Великобританії Преосвященним владикою Михайлом Кучм’яком, навіть і не думалось-гадалось. Бачив його службу Божу в 2006 р., коли у Свято-Успенській церкві відбувалися урочистості з нагоди 50-річчя його священства. Тоді, мабуть, не було такої людини в церкві і на її подвір’ї, щоб не стежили за кожним його жестом, рухом, подихом, за кожним його сказаним повчальним словом, благословенням, намагаючись запам’ятати цю незабутню мить на все життя

Та доля розпо­ряди­лася по-іншому. Йо­­го величність Ви­­падок дав мені таке щастя не лише бачити його збли­зька, але й роз­мов­ляти з ним, спіл­ку­ватися. А це було, при­гадую, декілька днів піз­ніше після цієї зна­мен­итої служби Божої, коли я чер­гував на “швидкій до­по­мозі”,  і куди надійшов виклик до рідної сестри владики Марії Шеваги (Куч­м’як).  Постукавши у двері і їх відчинивши, побачив зна­йому постать… у спор­тивному костюмі й кім­натних тапочках. Сідаючи біля хво­рої, помітив, що владика став позаду сестриної го­лови за спинкою ліжка навпроти мене й не спус­кав із нас, медиків, очей. Слухав наш діалог із хво­рою уважно, не пере­би­ваючи й не вставляючи своїх зауважень, мірку­вань, реплік тощо. Коли я побажав хворій доброго здоров’я  та підвівся, щоб попрощатися з нею,  раптом почув звер­нення   владики Михайла:

– Чи міг би пан лікар виміряти мені артеріаль­ний тиск?

– Звичайно, присядь­те.

Опісля я вже сам за­про­понував:

– Якщо Ви, владико, не проти, я б хотів послухати Ваше серце й легені.

– Ви знаєте мене?

– Так, я був на Вашій службі Божій.

Він ледь помітно по­сміх­нувся. Незважаю­чи на  поважні роки, рухи його рук були швидкі, вправні й точні. Швиденько скинув з себе спортивну куртку й майку та повернувся до мене обличчям…

Цю випадкову зустріч із владикою ніколи не забуду. Після невеличкого медог­ляду він запитав:

– Що скажете, лікарю?

– Для вашого віку ще непогано.

– А це тому, що я постій­но п’ю ліки, приписані моїм сімей­ним лікарем, де б я не був і що б не робив.  Ці ліки я п’ю суворо у відповідні години.  Побував майже у всіх країнах світу, і якщо потрібно було вно­сити певні корективи в лікуванні, то я дзвонив своєму лікареві і чекав на “зелене світло” (щось по­дібне у стані зародку спо­стерігається і в нас, україн­ців).

– А ще, – вів далі ек­зарх, – ми щодня із това­ришем-священиком роби­мо в парку фізза­рядку при будь-якій температурі, за будь-якої погоди, також прохо­димо і  пробігаємо 5- 10 кілометрів. У харчуванні віддаю перевагу овочам і фруктам.

Упевнений, що того дня я ще багато би почув з уст нашого знаменитого зем­ля­ка цікавого, але голос диспетчера передав нам наступний “серцевий” вик­лик. Це була моя незабутня зустріч з ним – перша і, на жаль, остання…

Звичайно, одного ви­пад­ку замало, щоб повніс­тю охарактеризу­вати лю­дину, тим паче людину такого рангу, яким був по­кійний владика. Тому сер­це підказувало мені: або зовсім нічого про нього не писати, або попро­сити до­помоги у його рідні –  пле­мін­никову дружину пані Єв­до­кію та її доньку Джу­льєтту. Як тільки, я розказав пані Євдокії про вище­згаданий випадок і про те, що хотів би про це написати в газеті “Край”, вона зі сльозами на очах сказала:

– Мені надзвичайно приємно про це чути.

І от у призначений день і час телефоную. Піднімає вона трубку і тут же передає її доньці:

– Краще за неї ніхто не знає і не розповість про владику.

Короткий етикет зна­йомства й… інтерв’ю по­чалося. Треба віддати на­лежне пані Джульєтті. З яким пафосом, лю­бов’ю та оптимізмом, щиро, прав­диво, побож­но, яким теп­лом і радістю вона від­гукува­лася про свого зна­менитого “вуйця”, як усі його називали в їхній сім’ї.

– Отже, для почат­ку хотілося б почути корот­кий життєпис владики.

– Народився 1923 р. в Обертині в сім’ї селянина. Вступив до Коломийської гімназії. Працював учи­телем початкових кла­сів у селі Жаб’є. Коли по­чалася Друга світова війна, пішов воювати. І так ста­лося, що потрапив у полон, був у таборі в Італії, яким опі­кувалася католицька се­мінарія. Покійний ар­хіє­пископ Іван Бучко серед тисячі полонених заува­жив талант священика са­ме в Михайла Кучм’яка. Так постелився шлях до ду­ховної семінарії в Римі. Після її закінчення вступив до університету.

Ще в семінарії став першим українським ре­демптористом і в 1948 році був направлений до Канади продовжувати нав­чання на священика. 1951 року склав “довічні чернечі обіти” в чині Ордену ре­демп­тористів, а через  п’ять років владика Бо­рецький рукоположив Ми­хайла Кучм’яка на свя­щеника.

До 1988 року мав пара­фії в Канаді та США. А 27 квітня 1988 р. записано золотими літерами в історії україн­ської церкви в Аме­риці. В соборі Непо­роч­ного Зачаття Пречистої Діви Марії у величавому східному обряді відбу­лася урочиста Архиєрей­ська хіротонія владики Михайла Кучм’яка. Відтак його при­значили Апостольським Екзар­хом у Великій Бри­танії. Владика отримав під свою юрисдикцію Англію, Уельс, Шот­ландію, Ірлан­дію. 10 жовтня 1989 р. в катедрі в Лондоні від­бу­лася інтронізація кир Ми­хайла Кучм’яка.

– Фактично, він є пер­шим українським свя­ще­ником, хто досягнув такої духовної височини?

– Так. До нього цього ще нікому не вдавалося.

– Скажіть, будь ласка, коли батьки довідалися, що їхній син живий?

– Першу звістку мати Катерина отримала після смерті Сталіна від тро­юрідної сестри Анни Да­цюк, яка мешкала в Поль­щі. Це робилося підпільно.

– Дочекалися батьки його повер­нення?

– На жаль, ні.

– Коли вперше вла­­дика Михайло ступив на рідну зем­лю?

– Це сталося на Ве­ликдень 1991 р. На вли­ваний понеділок він упер­ше відправив службу Божу в Горо­денці

з о. Ігорем Левицьким.

– Він надалі ще приїж­джав на Україну?

– Майже щороку.

– Дзвонив часто?

– Ледь не щодня. Дзві­нок. Бабця піднімає трубку і чує:

– Слава Ісусу Хрис­ту! Маринцю, то є я…

– Йой, Міську, я почала ліпити пироги…

– Нічого, Маринцю, нічого, пироги трошки по­чекають, а ти скажи мені, чи здорова, як там діти, внуки, що нового в Го­роденці, яка погода, – а наприкінці: ” А з чим ліпиш пироги?”

– Любив пироги?

– Дуже. Особливо з кар­­топлею, сиром. Любив борщ, узвар, але їв у міру – не переї­дався.

– Спиртне вживав?

– Ні.

– Який був у житті?

– У роботі – чесний, сумлінний, старанний, пра­цьовитий. Коли за щось брався – доводив усе до кінця. Любив дітей. Орга­нізовував їм школи, кате­хитичні навчання, різні гурт­ки. Якщо щось треба було вирішити, а він сум­нівався, як правильно  це вчинити, то єдиним його порад­ником був Господь Бог, до якого звертався у кількагодин­них молит­вах.

У Городенці, година­ми міг розмовляти з бабкою, ділитися спо­гадами:

 – А пам’ятаєш, Марин­цю, як ти колись гарно співала?

– Ой, коли то було, Міську, – бідкалась бабця, – це ще до войни, коли я “співала на хорах” в Обертині.

– А для мене, немов­би вчора…

– Вуйцьо дуже любив Городенку, – продов­жу­вала пані Джульєтта, – любив сюди приїжджа­ти, гуляти в парку, центром. Часто виходив під вечір “на прохід”, себто на вечір­ню прогу­лян­ку. Гуляючи міс­том, дуже швидко зна­хо­див спільну мову з дітьми, учнями, молод­дю і людьми поважного віку. Відчу­ва­лася його перша професія – вчителя. Великого Вчи­теля, Наставника, Педа­гога. До школяра, скажімо, він міг підійти й запитати, скільки років має, в якому класі вчиться, як нав­чає­ться, який його улюблений предмет, ким мріє стати. У незнайомої жінки міг поці­кавитися, як здо­ров’я, звід­ки чи куди йде, чи має дітей, онуків, чим вони зай­маю­ться і т. д. На­скіль­ки це було пройнято такою любов’ю, повагою, скром­ністю, пошаною, що навіть незнайомі люди визна­вали: цей “дідок”–  не прос­та людина, а Особистість, послана їм Богом. І часто-густо відкривали йому свою душу – спо­відь… Ін­коли зі сльозами на очах, а потім при­зна­ва­лись: “Як тягар із плеч”, – так легко ставало після розмови з ним.

– Любив жарту­вати?

– Так, пригадую у 1996 р. давав мені в церкві шлюб з о. І. Левицьким та о. М. Вонсулем. Ми, моло­дята, такі були поважні, се­р­йозні, а він вибрав момент і прошепотів: “Джульє­точ­ко, а де твій смайл (пос­мішка)” – і з нас, мов рукою зняло, цей незабутній офі­ціоз.

– До речі, отримали від вуйця подарунок?

– Ой, не згадуйте, – зітхнула, – ціла детектив­на нерозгадана історія.

– Цікаво, цікаво…

–Уявляєте, заздале­гідь вислав мені матерії для пошиття весільної сукні, яка в Україні… “за­губи­лася”. Вуйцьо як дові­дав­ся, що таке сталося, не міг віри йняти, як це могло в державі “загубитися”. Хотів уже дзвонити, куди слід, але ми від­мовили.

…Від’їжджаючи в 2006 р. з Городенки, вла­дика Михайло тепло й ніж­но прощався з ріднею, знайомими, священиками, немовби передчуваючи, що це прощання з ними буде останнім, що більше його нога не ступить на  рідну землю, яка дару­вала йому життя. Все має свій початок і кінець… Альфа і оме­га… На жаль, через два роки після цього його земне таке коротке життя закінчилось, щоб про­дов­житись там, на небесах, життям вічним.

І тепер, напевне, його світла душа дивиться з небес на нашу нещасну, згорьовану впродовж бага­тьох століть, обкра­дену сучасниками скоробагать­ками й таку багату талано­витими людьми Україну й випрошує у Всевиш­нього кращої долі, кращого життя для нас, українців.

Василь ОЩИПКО.

с. Котиківка.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я