“Мріяли стати лікарями ще зі шкільних років”.

0
214

 

Ми знову розповідаємо вам, наші дорогі читачі, про молодих і талановитих краян, які, незважаючи на свій юний вік, уже чимало досягли саме в Україні. Тож знайомтеся з братами-лікарями Романом та Юрієм Гуцуляками з Городенки, які своє життя присвятили порятункові людей

Маючи в настав­ни­ках видатних сві­тил медицини, во­ни йдуть у ногу з часом і щодня удоско­на­лю­ють свої вміння.

– Хлопці, розкажіть про себе, де навчалися?

– Роман: Окрім нав­чання у ЗОШ №1, багато займався танцями – брав активну участь у двох гуртках народного танцю: із 5 років у “Покутянці” (худ. керівник – Василь Шевчук) і в Центрі дитя­чої та юнацької творчості, із 6 класу відвідував гурток бального танцю під орудою Світлани Жуков­ської. Закінчив школу із золотою медаллю. Ще під час навчання захопився англійською, планував вступати на факультет іноземних мов, але доля вирішила інакше. В один момент не захотів пов’я­зати своє життя із вчи­телю­ванням чи перекла­дацтвом, і прийшла мені думка піти в медицину, позаяк до неї в мене ле­­­жала душа. Тож за­кін­чив Вінницький медич­ний університет ім. М. Пи­рогова, і все завертілося навколо лікарняної спра­ви. Працюю наразі кардіо- та судинним хірургом.

– Юрій: Навчався у ЗОШ №1, як і старший брат закінчив Вінницький медичний університет за спеціальністю «Педіатрія». Тепер працюю лікарем-інтерном за спеціальністю «дитячий анестезіолог-реаніматолог» у Київській обласній дитячій лікарні. Під час навчання брав активну роль у житті уні­вер­ситету, був членом різних студентських струк­­­тур та організацій. Проявляв активну гро­мадську позицію як у житті університету, так і в житті медиків Вінниці.

– У чому саме поля­гала громадська діяль­ність?

– Це були волон­тер­ство й розвиток проектів для допомоги онкохво­рим дітям. Оскільки ак­тив­ності мені не позичати, то після занять шукав додаткової інформації на різноманітних гуртках, де розвивав навички роз­робки наукових дослід­жень, які потім презен­тував на універси­тет­ських, всеукраїнських та міжнародних конфе­рен­ціях, у статтях, публі­каціях і презентаціях. Неодноразово був при­зером олімпіад із хірургії особисто і як член універ­ситетської команди «ДНК Гіппократа». Також брав участь у стажуваннях у провідних клініках Украї­ни й за кордоном – в Італії (Палермо), Латвії (Рига),  США (Дестін, штат Фло­рида).

– Як склалося життя після навчання?

Роман Гуцуляк

– Роман: Вступив на інтернатуру і почав пра­цювати на кафедрі хірургії на посаді старшого лабо­ранта. Захистив магістер­ську роботу – отримав сту­пінь магістра меди­ци­ни. Відтак пройшов курси в Інституті Амо­сова зі спеціалізації “Хі­рургія серця та магіст­ральних судин”. Із часом розпо­чав роботу у Він­ницькому лікувально-діагностич­ному центрі серцево-судинної па­то­логії на по­саді лікаря-хірурга. Всту­пив до ас­пірантури, де навчаюся вже два роки, викладаю сер­цево-су­динну хі­рур­гію.

– Юрій: Після переїз­ду до Києва був час адап­тації, далі почав шукати можливості втілення сво­їх амбіцій. Торік я почав працювати в одній із най­кра­щих медичних плат­форм Ук­раїни «UAMED». Основ­ними її напрямками є організація різних ос­вітніх проектів у галузі меди­цини, таких як кон­фе­ренції, зустрічі з відо­мими людьми, закордонні й українські стажування, хірургічні й терапевтичні школи, висвітлення акту­альних медичних новин, для того щоб розвивати українську медицину. Наразі обій­маю посаду заступника керівника з внутрішніх зв’язків.

– Чому вибрали саме професію лікаря?

– Роман: Ця робота, насамперед, корисна й динамічна. Досить багато нових технологій, тому великі можливості актив­но розвиватись, спілку­ватися з цікавими людь­ми. І все це не без участі колективу, який досить об’ємно дозволив профе­сійно рости. В нашому центрі наразі 6 лікарів, і ми третій рік поспіль перші в Україні за кількістю ус­піш­них операцій. Пара­лельно з кардіохірургією займаюся і судинною хірургією, проводжу внут­­­рішньо­судинні опе­рації на су­динах та ар­теріях ніг.

– Скільки в серед­ньому триває опе­ра­ція?

– Хоч судини – це дуже делікатна справа, та операційне втручання три­ває близько 1-1,5 год. Найдовша операція за моєї практики – 9 годин. За день можу їх зробити до дванадцяти.

–  Юрій: Цю професію вибирав свідомо й ці­леспрямовано, ще зі шко­ли працював на те, щоб успішно скласти іспити до ме­дич­ного універси­тету. Любов до медицини прий­ш­ла поєднанням різ­них компонентів. Я вва­жаю, що одним із них є інформація, закладена на генному рівні від бабусі, яка працювала лікарем-неврологом.  Інший фак­тор – це старший брат, який навчався на той час у медичному університеті. Його цікаві розповіді про процес навчання, історії людей, про цінність здо­ров’я в житті захоп­лю­вали мене, після чого я декілька разів приїжджав до нього в гості, а він робив мені оглядові ек­скурсії університетом. Атмосфера навчального закладу мене дуже вра­зила, закріпив ефект му­зей-садиба Пирогова, де побачив усі винаходи та праці видатного хірурга, а також процес розвитку медицини.

Юрій Гуцуляк

– Які найскладніші випадки траплялися за весь період роботи?

– Юрій: Одним із ціка­вих випадків було ліку­вання пацієнта 11 років, у якого діагносту­вали пра­вець. Це гостре інфекційне захворювання, яке вра­жає нервову сис­тему. Правець прояв­ляє­ться сильними судо­мами, смерт­ність від ньо­го сягає 70%. Єдиний спосіб за­побігти хворобі – вак­цинація. Правець може виникнути після будь-яких травм із по­шкод­­женням шкіри та сли­зових оболонок, за­бруд­­нених спорами збуд­ника. Оскільки профілак­тика від цього захворю­вання є обов’язковою і входить до переліку в календарі щеплень, але випадки за­хворювання правцем по­одинокі не лише в Ук­раїні, а й у Європі. При­чиною захво­рювання зга­даного хлоп­чика стала відмова батьків від щеп­лень у зв’язку з ре­лігій­ними переконан­нями. Лі­ку­вання відбува­лося у відділенні інтен­сивної терапії упродовж двох місяців. Після пра­виль­ного лікування па­цієнт не лише вижив, а й із пози­тивною динамікою виру­шив на подальшу реабілі­тацію. Чому вибрав цей випадок? Тема вак­цинації нині дуже ак­туальна, ос­кільки в Ук­раїні вирувала епідемія кору, одна з найбільших у Європі. Це все є нас­лідком інфор­маційної війни проти вак­цинації. На жаль, від цьо­го страждають люди різ­ного віку, а все через дефіцит знань у цій об­ласті.

– Хто допомагає, під­казує у роботі?

– Роман: Нас­тав­ники, з якими ми пра­цюємо пліч-о-пліч. Пе­редусім, це троє колег, у яких я вчив­ся: Олег Сер­гійчук, до­цент, мій нау­ковий керів­ник у магіст­ра­турі, ідео­лог моєї ро­боти. Велику роль також відіграли наш начмед Ігор Данильчук – один із кра­щих інтервен­ційних кар­діологів Ук­раїни й чу­довий кардіо­хірург Воло­димир Рас­путін. Це по суті троє людей, які вчили, під­тримували мене і про­довжують це робити. В будь-який час, навіть уно­чі, вони готові приїхати й допо­могти. А в науці – це теперішній науковий ке­рівник моєї аспірант­ської роботи Вікторія Пет­ру­шенко. Вона мене тричі запрошувала розвиватись у науковому напрямку, та лише два роки тому пого­дився. Ми з нею почали досить цікаву роботу з використання стов­буро­вих клітин для віднов­лення серця. Поба­чимо, що з цього вийде. Зага­лом Україна – досить перспективна держава. І переконаний, немає умов, де не можна розвиватись. Головне бажання.

– Юрій: Поки пра­цюю під чітким контролем стар­ших колег у від­ділен­ні, на кафедрі до­помагає куратор. Велику роль у розвитку відіграє мій старший брат Роман. Він мотивує мене, показуючи своїм прикладом, що, незва­жаю­чи на свій моло­дий вік, можна досягнути досить багато. Ще одним авторитетним учителем і наставником є Ростислав Валіхновський. Разом ми працюємо в рамках про­ектів UAMED на базі Інституту хірургії лікаря Валіхновського, тому є можливість часто спілку­ватись і спостерігати за роботою клініки. Для мене він є прикладом поєднання високоспеціа­лізованого хірурга й Лю­ди­ни з великої літери. А також Борис Тодуров. Разом із Ростиславом Валіхновським вони є одними з найвідоміших лікарів України як за рівнем публічності, так і в професійній сфері – зав­дяки топ-рівню вико­нання операцій і організа­ції ро­боти для лікування па­цієнтів. Після спілку­вання з ними заряд­жаєш­­ся не­ре­альною си­лою нових звер­шень, оскільки ці лю­ди своїм прикладом пока­зують, що все досяжно.

– Що думаєте про медичну реформу? Чи полегшить вона життя українцям?

– Роман: У її кінцево­му результаті людина буде змушена себе полюбити, а не, як часто буває, звертатися до медичного закладу, коли вже нічого не допо­могло. Медицина в та­кому стані, як тепер, не може існувати. На сучас­но­му етапі вона є досить дорогою, а наша держава не може належ­но забез­печити галузь. Вже минув період ліку­ван­ня анальгіном, а су­часні технології – до­сить дорогі. Де ж узяти гро­ші? Кількома шляха­ми. На­самперед, не до­пус­­тити пацієнтів до того стану, коли для лікування пот­рібні великі кошти. Лю­дина має без примусу проходити ме­дог­ляд, тоб­то сама за себе пере­живати й турбува­тись. Нас би дуже виру­чала стра­хівка, але ми ще не готові до страхової меди­цини. Щодо сімейної медицини, то все це ро­билося спон­танно. Вказа­ли на того чи іншого паль­цем і сказали – бу­деш сімейним ліка­рем. Люди бу­ли неготові: ні розумін­ня, ні забезпе­чення, ні техніки, ні під­тримки, ні оплати. Канада до цього йшла 15 років, а то й більше. Загалом ідеологія медичної ре­фор­ми – добра і прийнятна, а її реалізація не може від­бу­тися у ко­рот­кий термін. Адже не­мож­ливо зла­мати людсь­кий світогляд за півроку.

– Юрій: Наразі в ме­ди­цині досить важка си­туа­ція. По-перше, цілі, пос­тав­лені за основу ме­дич­ної реформи, та план її реалізації – теоретично якісні й поєднують у собі деталі моделей системи охорони здоров’я передо­вих країн світу, але, на жаль, рівень реалізації бажає очікувати кращо­го. Оскільки реформи вико­нуються на 40-50%, а далі призупи­няються у зв’язку із де­фі­цитом кош­тів або змі­ною керів­ників у про­фільному  мі­ніс­терстві, які згодом вирі­шують зміни­ти суть ре­фор­ми знову. По-дру­ге, спосте­рігається тенденція до зменшення  високо­спе­ціалізованих кадрів у сфері медицини. Адже вимоги до ме­дич­них пра­цівників збіль­шуються із кожним ро­ком, а рівень зарплатні залишається одним із найнижчих се­ред праців­ників дер­жав­ного секто­ру. Поєднання цих фак­торів змушує  молодих спеціалістів шу­кати кра­щої долі  за кордоном чи в іншій, не медичній, сфері діяль­ності, а стар­ших спе­ціалістів позбав­ляє моти­вації для надання якісних медичних послуг та само­вдосконалення. Та все ж є надія, що зміни, які відбу­ваються, приве­дуть до позитивних нас­лід­ків. Пот­рібно трішки потер­піти. Я вірю в ук­раїн­ську меди­цину, й тому ми разом із командою плат­форми UAMED  ство­рює­мо низку навчальних різ­­нопрофіль­них шкіл, ста­­жувань та конферен­цій, щоб розвивати ме­ди­ків і меди­цину в цілому.

– Які плани на май­бутнє?

– Роман, Юрій: Пла­нів багато, всіх карт від­кри­вати наразі не будемо. Час покаже, чи все запла­но­ване здійснилось, але скажемо, що плануємо й надалі працювати й роз­вивати українську ме­дицину.

Любов ЛЕВІНСЬКА.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я