Берегиня роду

0
143

 

Уявіть собі Книгу Буття — величезний фоліант, у який вписуються  щораз нові й нові сторінки. Своїми ділами пише її людина. Важко осягнути всю глибину й велич такої книги. Адже яким вагомим для світу є життя, зігріте сонцем любові й добра. Яким благодатним і щедрим воно є для інших…

Із висоти прожитих років — нещодавно відсвяткувала дев’яностолітній ювілей — дивиться на білий світ проста чернятинська бабуся Ганна Федорівна Бойчук. Утім, не така вона й «звичайна». Зрозуміла це, коли вперше подивилася в її добрі очі й на мить торкнулася спокою, який лине від її постаті. Одягнена по-давньому, сільському: у спідницю-плісе, чорну камізельку й сорочку. Опирається на паличку й упевненим кроком іде до оселі, запрошуючи й мене. Вуста й очі торкає легка усмішка. Внуки саме привезли бабусю з іменин: їхала вітати правнука Олексія з 11-річчям. А за тиждень до того дружня родина відсвяткувала її ювілей — у місцевому кафе «Бочка». Бабуся задувала свічки на величезному торті. Перетанцювала чи не з усіма рідними та знайомими.

Мешкає вона у добротній сучасній оселі.  Милуюся цікавими поробками, свічками у формі вигадливих квітів, ляльками-мотанками, оригінальними писанками  — витворами рук її внучки Наталії Матіяш. Вона викладає трудове навчання й образотворче мистецтво в Городенківській гімназії

Через якусь мить ми з поважною жінкою вже сидимо за столом  у теплому сімейному колі, а син Василь, невістка Ганна й онучка Наталія жваво розповідають про свою дорогу маму й бабусю, яка серед усіх тридцятьох родичів різних поколінь — наче ясне сонечко. Навіть важко уявити, скількох малюків за своє життя виняньчила, скільком розка­зувала на ніч казки, співала ко­лискові.  Її троє дітей, син і двоє доньок, шестеро внуків, най­стар­шому з яких виповнилося сорок п’ять років, п’ятеро правнуків, праправнук, якому два з половиною рочки, живуть у Чернятині. Навіть у цьому поважному віці жінка турбується про них усіх.

Сім років тому прийшла жити до внучки Наталі. До того часу жила в сина з невісткою. Тож правнук Ілля, третьокласник, сповна від­чуває на собі її опіку. Мабуть, не одна матуся сьо­годні допомагає дитині готу­вати уроки. У їхньому домі все це робить прабабуся. Каже дитині: «Сідаймо вже». Це щоб не затя­гував вико­нання до­машніх завдань до­пізна, перевіряє що­денник, вірш… Розу­чують пісні. А в не­ділю бабця неод­мінно одягає ви­шиванку й веде прав­нука до церк­ви. Добре, що Бо­жий храм не­да­леко від їхньої ха­ти. Прабабка нав­чила його мо­ли­тися. Роз­пові­да­ють таку іс­торію: Ілля, коли ще був зовсім ма­ленький, назвав одного зі своїх трьох іг­раш­кових ведмедиків Пет­ром. Так впли­нула на дитину прабабусина роз­повідь про свя­того Апостола Пет­ра.  Прабабка передплатила йо­му дитячий релігійний журнал «Зер­нятко». У школі він вивчає хрис­тиянську етику. То й не дивно, що з таким вихованням хлопчик, ідучи до сну, щодня бажає всім доброї ночі.

— А бабка й мені завжди казки розказували та навчили молитов, — згадує мама малого Іллі.

А ще бабуся Ганна вдвох із хлоп­чиком збирають цілющі трави й сушать на ароматний чай. Дитина обриває листочки з м’яти, квіти — з ромашки. Так привчається до праці.

— Аби не сидів довго перед телевізором і комп’ютером,— зау­важують рідні.

Усі звикли, що саме бабусі й дідусі пестять і викохують своїх онуків та люблять їх навіть більше, ніж колись, у молодості, власних дітей. А тут — прабабуся. Важко це зрозуміти ще одному правнукові Ганни Бойчук, який мешкає разом зі своїми бабусею й дідусем. Каже Іллі:

— Моя бабка молода, а твоя — стара.

У свої дев’яносто літ жінка не знає спочинку. Бо впевнена: щоби жити повноцінним життям, неодмінно потрібно рухатися. «Сядеш — ско­лінкуватієш», — любить так казати.  Тому-то й важко було їй перебути дуже довгу зиму. А коли засвітило сонечко, поспішила на город, у квітник, насадила чорнобривців і зараз вони милують око. Обробляє десять соток городу.

І все це — з однією рукою. Правиця в жінки замотана білою хустинкою. Коли запитую, що трап­и­лося, знімає, показує. Літ двадцять тому сталося жахливе:  обрізала на січкарні кисть руки. Жінку терміново доставили до Івано-Франківської клініки, а звідти — літаком до Києва, були там уже через півтори години, та, на жаль, нічого не могли зарадити столичні лікарі. З роками до цього призвичаїлася. Вправно виконує різні роботи. Навіть удасть пироги зварити. На город, до бур’янів онучку не допускає. Хіба може сказати: «Ти ходи,  я тобі буду казати, як, а ти будеш робити…»

— Бо то треба за порядком, а не через одно, — усміхається до нас бабуся. Не дарма ж усе своє життя вона пропрацювала в ланці! За­робляла трудодні. А яка була платня?  30 — 40 карбованців. Мала тільки три місяці декретної відпустки — і гайда на колгоспні лани. З дітьми сиділа її мати…

Завели курчат — ще одна робота додалася.

— Та то хіба робота? —  жартує. Й каже:

— Я думаю, що  ще дужа.

Важко пе­ре­ра­хувати, які ще ро­боти виконує вдо­ма Ганна Бой­чук. Оп­лачує всі ко­му­­на­льні пос­луги: в сі­ль­­раді  — за воду, в від­діленні «Ощад­­банку» — за газ, за телефон — на пошті. Хо­дить до ма­газину, на ба­зар.

— Ма­ма хочуть ще по­дивитися: а чи є всі ті про­давці, що продавали тої п’ятниці? — жартує не­вістка, яку та­кож звати Ган­­ною. На­віть важко по­­вірити, що то невістка, а не дочка, як спершу по­думалося, на­с­тільки теплі, дружні стосунки в цій родині.

— Ще ми ходимо дивитися на випускників, «першачків» до школи проводжаєм, ідемо до клубу, коли депутати до села приїжджають, — веде далі невістка.

— Хоч наслухаємося тих, що брешуть, — вставляє репліку бабуся.

Час від часу відвідує своїх ровес­ниць-подруг, сільських довгожительок Параску Човганюк, Параску Байстрюк, Софію Марценюк. Поважні жінки, на жаль, до неї не приходять, вони взагалі рідко переступають поріг власних осель. Чому? Як із доброю іронією відповідає Ганна Бойчук, «не хотять ходити, та й не ходять».

А ще вона любить увечері співати. Хоча зізнається, що голосу не має до співу. Каже, що її чоловік, Дмитро Семенович Бойчук, голос мав чу­довий, був другим «басом» у селі. Грав на трубі, співав у хорі. На жаль, нікому в родині свого таланту не передав. У війну заготовляв ліс у Сибірі. На війні спершу був зв’язківцем в авіації, проте «західняків» відкликали й до фронту не допустили, як «неблагонадійних». Побралися в 1946 році. Щасливо прожили в парі сорок літ.

Бабусині скарби

Ганна Бойчук — одна з не­багатьох, кому ще випало щастя ходити на свята і в будні не в уніфікованому одязі з магазину, а в добротному вбранні ручної роботи — вишитих сорочках, «крайках» і «гобортках». Для неї ці речі — не музейні експонати, а щось жи­вотрепетне, рідне. Це те, що не так-то легко вимовиш словами.

— Коли я мала десять років, ходила до пана сапати, бо хотіла вбратися. Купила собі крайку…

Ганна Бойчук виходить до іншої кімнати й через якийсь час повер­тається із тканим на верстаті поясом часів її юності, а ще — вишиванкою на домотканому полотні. Зізнається, що то саме та одіж, яку вона приготу­вала на особливий випадок — «коли піду додому». Говорить про це з пос­міш­кою. Грають барвами живі узори. Й не можна не захоплюватися, як то колись люди вміли гармонійно й зі смаком поєднувати у вишивці різні кольори й відтінки. Так, як це відбу­ває­ться в природі. Тож візе­рунок на со­рочці нагадує вінок польових квітів.

Є такий вислів: «скарби з ба­бусиної скрині». Помальована невіст­кою скриня, себто, «куфер» — невід’ємна частина домашнього інтер’єру в хаті, де Ганна Бойчук мешкала раніше. У цьому є практична необхідність: аби речі не псувала міль. Адже — натуральні, виго­товлені з шерсті, льону, конопель. А ще в куфрі рідні дбайливо зберігають усі давні фотографії. Не згубили жодної.

— Ще три-чотири роки тому я сама вишивала. А зараз уже не можу, погано бачу, — каже жінка.

Утім, вона не полишає ще одного свого улюбленого заняття — чи­тання. Вечорами бере до рук газети «Добрий господар», «Край», дитячі й дорослі книги, здебільшого ре­лігійної тематики. А ще робить закладки у відривному календарі, де може знайти чимало корисних порад. Охоче дивиться по телевізору но­вини. Пам’ятає всі телефонні номери своїх рідних.

— А коли розмовляє з хворою родичкою з Глушкова, — вона лежача, — то телефон аж «чер­воний»! — посміхається син. Хотів подарувати мамі мобільний, та вона відмовляється: раптом загубить?

— Чим, на вашу думку, відріз­няється сучасне життя від минулого? Можете порівняти? — запитую в бабусі.

— Що то рахувати? Воно було якесь інше, веселіше.  Три дні водили гаївки коло церкви — глі ніде було впасти. В неділю після обіду були танці, а потім у церкві — вечірня. Підіймав старший парубок догори «трастівку» (це така паличка), і всі йшли до церкви. А тепер молодь не ходить до Божого храму. Є ще пару дівчат, що йдуть, а хлопці таки ні.

«Так буде, як має бути, бо борше не буде, як написано»

Цей мудрий вислів неодноразово почула з вуст бабусі Ганни. Який же секрет бабусиного довголіття? Вона посміхається й каже, що споживає просту їжу. Всього потрошки, не- багато. Просить онуку зварити їй кулеші, квасолі, любить їсти картоплю «в мундирах» із квашеною капустою. Іноді обварює шматок сала. М’ясо споживає рідко. Каже:

— А як люди раніше жили? Брали в поле кавалок хліба, гарчик води, яблуко чи грушку, і їм вистачало…

Річард і Джордж

Нерідко кажуть, що майже про кожну родину можна писати книгу, осягнувши складні переплетіння людських доль. Історія роду Ганни Бойчук — не виняток. Вона позначена тим, що увібрала трагічні сторінки історії, які розлучали родини в часи воєнних лихоліть, економічної неста­більності.

— Сумно, бо не маю роду, — каже 90-літня жінка. Її голос злегка трем­тить.

Ще в далекому 1926 році її батько, Федір Юрійович Грицюк, поїхав до Канади. На руках у мами залишилося троє дітей віком чотири, три роки, а одне щойно народилось. Ніхто не знав, де саме він мешкає за кордоном, роками не надходили листи. Зда­валося, втрачено все. Підросли діти, й тут нове лихо: окупант забирає на роботи до Німеч­чини український цвіт. Бойчукам надійшли дві повістки, на старшого сина Юрка й середущу Ганну. Мама зробила складний вибір, і замість дочки поїхав молодший син Григорій. Чому так сталося? «Мама віддасть скоріше хлопця, як дівча. Що нас троє мало вдома робити, коли треба Німеччину будувати?», — пояснює співрозмовниця. — Якби мали не три гектари поля, а п’ять і більше, то їх би не забрали. Такими були німецькі порядки.

— Так і молодість їхня пішла на важких роботах, на чужині, — розпо­відає жінка. — Працювали у двох братів-німців. Один, інвалід, був дуже поганий, знущався. Коли його брат повернувся з війни і сказав йому, що то не русини, а з Галіції, стало трошки легше.

Розповідає й такий випадок. Якось хлопчина заснув у клуні, а телята пожували його  одяг. Йому було нічого вдягти. Ганна пошила братові костюм із домотканого полотна, зафарбувала й вислала до Німеччини.

Через деякий час Юрко і Григорій розшукали в Канаді свого батька й переїхали до нього. Зустріч батька й матері відбулася в 1971 році, жінка жила там дев’ять місяців. Їй запро­понували залишатися назавжди в країні Кленового листка, однак, відмовилася. Пояснювала потім це словами приказки: «Жив черв’як у хріні, заліз у моркву, та й згинув».

Брати зустрілися із сестрою в 1994 році. Через п’ятдесят літ, відколи полишили рідне село. Батько на той час уже помер.

Важко собі уявити, якою була зустріч цих, уже посивілих, старших людей. Сльози радості й невимовний біль, німе запитання: чому так сталося? І було незвично їй, що звати братів уже не Юрко і Гриць, а Річард і Джордж. Ці щемливі хвилини зафік­совані фотооб’єктивом, вони й досі вражають своєю емоційністю. Запро­шення до Канади сестрі та її старшій онучці Оксані зробив брат Юрій-Джордж. Напевно, далеко не кожна жінка у сімдесят один рік наважилася б на авіапереліт.

Ця історія чернятинської родини, викладена репортером на першій сторінці газети «Capital news» й супроводжувана фото, вийшла 50-тисячним тиражем.

Два місяці гостювала вона із внучкою у старшого брата Юрія. Молодший, Григорій, приїжджав до них кілька разів, бо далеко мешкав. Чернятинські гості познайомилися з канадською родиною, оглянули зерно­сховища, якими опікувався брат, їздили на природу, до театру. Жінку вразило довкілля: акуратні газони, наявність біотуалетів.

— А як приїхали звідти до Києва, то хоч вертайся назад! — згадує бабка.

—        І як вам Канада?

—        Так, як на чужині…

Ганна Бойчук неодноразово ціка­вилася у брата:

—        Юрку, ти не хочеш додому?

—        Я в Чернятині прожив 20 років, а в Канаді 50, — відповідав він.

Із часу цієї зустрічі родичі не спілкувалися. «Хоч подавай на передачу «Шукаю тебе!», — кажуть вони. Знають лише, що Юрій помер три роки тому. Та, можливо, ще наведуть колись мости рідні, ще зав’яжеться та ниточка, яка з’єднує людські серця…

Спілкувалась Олександра ЛАЗАРОВИЧ.

 

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я