Покутський маестро

0
120

 

Такі люди, як він, народжуються раз у сто років, а їхній доробок залишається безцінним скарбом для прийдешніх поколінь. Звертаючись до постаті Заслуженого працівника культури України, композитора, оранжувальника, хормейстра і музиканта від Бога Івана Андрійовича Фенютчина, я запросив до розмови директора район­ного Палацу культури Романа Осадчука.

Чим більше віддаляють нас роки від тієї миті, коли покутський маестро, саме так із повагою називають його в мистецьких колах, відійшов у засвіти, тим повніше відчуваєш ту велику втрату, яку зазнало культурне середо­вище краю. Цьогоріч йому б випов­нилося 70. На жаль, уже 5 років нема його з нами. Він міг творити ще й досі. Він і досі міг  служити своєму дітищу — хоровій пісні, якій віддав чи не все життя. Лише народному   аматорсь­кому хорові «Дністрові зорі» віддав понад 40 років.

Міг би. Та не судилося…

Перериваючи свої роздуми вго­лос, запитую у свого візаві:

— А ким він був для тебе особис­то, Романе? Адже кожна людина неповторна на цьому білому світі.

— То правда. І все ж є особистості, які своїми справами, без перебіль­шення, стають велетами в очах людей. Таким був Іван Фенютчин. Добре пам’ятаю, коли ще юним прийшов працювати в районний Будинок куль­тури. Уже тоді він користувався авторитетом. Той авторитет був незаперечний не тільки серед музи­кан­тів чи аматорів хорового мис­тецтва, але й у більшості наших краян. Його поважали й любили, як обда­ровану людину. Він був прекрасним музикантом і керівником услав­леного хору, активним пропагандис­том аматорського мистецтва на теренах Городенківщини. Водночас — і простою, доступною, товарись­кою людиною. А ще досконало воло­дів багатьма музичними інстру­ментами. А як акомпаніатор на баяні й форте­піано — був просто віртуо­зом. Успішно писав партитури для музич­ного супроводу, сам і проводив репетиції з музикантами. До того ж, мав неабиякий постановочний та­лант, складаючи ті чи інші концертні програми. Гордо зізнавався, що вважає себе учнем відомого педа­гога-музиканта та диригента Сидора Сімка. Тож мав у кого перейняти любов до хорового мистецтва, щоб згодом розвинути свій талант, нав­чаю­чись у Львівській консерваторії.

А для мене покутський маестро був, є і завжди буде  прикладом служіння народному мистецтву. Пригадую, коли мені присвоїли Заслуженого працівника культури України, Іван Фенютчин був серед тих, хто першим щиро привітав з наго­родою. Завжди сприйматиму це як батьківську настанову. Але саме він перший у нашому краї був удостоєний цього почесного звання.

— Романе, чималий період часу ти працював пліч-о-пліч з Іваном Фенютчиним. Хотілось би більше дізнатися про його організаторські й ділові якості. Адже по життю він випромінював неабияку енергію, за що б не брався.

— Людина, котра від Бога талано­вита, — це проявляється у всьому. Діловитості Іванові Фенютчину ніко­ли не бра­кувало, як і цікавих ексклю­зив­них ідей. А головне, йому завжди вдавалося досягати мети, інколи використо­вуючи свій дар дипломата. Ще в радянські часи  «вибив» кошти і придбав для районного Будинку культури інструменти для оркестру, два роялі та тульські баяни на замов­лення. А ще, в першу чергу, завдяки йому були закуплені нові сценічні костюми не тільки для хору «Дністрові зорі», а й для сільських хорових колективів, з якими він тоді працю­вав. Ще й донині в багатьох сільських зак­ладах культури зберег­лися об­ладнані хорові студії, як добра пам’ять про маестро.

• Хор “Дністрові зорі” на території знаменитого музею вітряків у місті Гіфгорн (ФРН).

У служінні музиці й пісні він завжди притягував і запалював людей. Пригадую, коли очолював дитячу музичну школу, та й того короткого часу вистачило, щоб у стінах цього навч­а­ль­ного закладу ожив дух музики. Мож­ливо, саме то було першим пош­товхом у згурту­ванні колективу, під­вищенні фахо­вого росту педагогів-музикантів, які мали з кого брати приклад. Адже ця добра традиція в музичній школі триває й донині. Зрештою, Іван Фенютчин, як фахі­вець, завжди був затребуваний. Постійно очолював журі під час мистецьких конкурсів, оглядів і фестивалів не тільки на районному, а й обласному рівнях. До його думки прислухалися навіть «маститі» професіонали. Чимало зробив і для розвитку дитячої твор­чості. А ще не один рік керував хоро­вими колективами вчителів та меди­ків. Йому довіряли диригентську па­личку на велелюдних хорових імпре­зах співочого поля в Полтаві, Києві, Івано-Франківську та Галичі.

— І все ж: найбільшим захоплен­ням і досягненням Івана Фенютчина був хор «Дністрові зорі». Чи не так?

— То правда. Народний аматор­ський колектив «Дністрові зорі» за часів Івана Фенютчина — то ціла епоха. Тут кількома словами не обійтися. Якщо перераховувати геогра­фію гастрольних поїздок уславленого хору за його сорокалітню діяльність, то вийде вельми захоплююча розпо­відь про спілкування наших краян з допомогою пісні в багатьох куточках нашої держави та за рубежем. Усі творчі здобутки одразу так і не перелічиш. Тому зупинюсь на найвагоміших. Це участь у творчих звітах у складі аматорських колективів Івано-Фран­ківщини у Києві та в числен­них респуб­ліканських та регіональних телевізій­них програмах, презентація хорового мистецтва в Москві, Новго­роді, Бресті, Полтаві. А ще — участь у програмі інтербачення в Болгарсь­кому місті Бургасі, де відбу­вався міжна­родний фестиваль народ­ного мистецт­ва. Наших самодіяльних артистів палко вітали в німецькому місті Гіфгорн, де знаходиться зна­мени­тий музей вітряків, та виступи перед діаспорою українців у Казах­стані. Й скрізь, де доводилося амато­рам хоро­вого співу з Городенки дарувати людям пісні, вони залишали їм часточку своєї душі. Організація таких поїздок водно­час стимулювала учасни­ків хору, давала їм наснаги ще більше вдоско­налювати свою майстерність.

Час невпинно біжить, у колектив приходять нові аматори, які перей­мають досвід ветеранів. Тому щиро переконаний, що хор з такою славною біографією не опустить планку, яку поставив Іван Фенютчин.

— А як зародилася ідея прове­ден­ня обласного фестивалю хоро­во­го мистецтва пам’яті Івана Фенют­чина?

— Вона визрівала поступово. В перші роки ми організували низку заходів, присвячених пам’яті покут­ського маестро. Ще й донині багато хормейстрів, особливо з числа моло­дої генерації, користуючись пісенними доробками нашого земляка, не знали, що його вже нема на світі. Саме тому було запропоновано започаткувати фестиваль хорового мистецтва па­м’яті Івана Фенютчина, надавши йому статус обласного. Нас підтримали в обласному науково-методичному центрі народної творчості При­кар­паття (директор Заслужений праців­ник культури України Василь Олексюк). А оскільки митець жив і творив на Городенківщині, то й пісенний захід вирішено провести в нашому місті. За умовами фестивалю, кожен колектив-учасник обов’язково повинен мати в своєму репертуарі хорові пісні в обробці Івана Фенютчина. Заявлено виступи десяти хорових колективів нашого краю та ще стільки ж — із інших районів Прикарпаття. Не буду їх перелічувати, залишаючи для люби­телів хорового мистецтва певну інтригу. Однак констатую, що серед наших гостей буде чимало іменитих. Планується виступ і двох зведених хорових колективів, які виконува­тимуть пісні із так званого золотого фонду Івана Фенютчина.

— А чи стане започаткований фестиваль традиційним?

— Мабуть, що так. Вирішили його проводити один раз на два роки.

— Відомо, що саме до відкриття фестивалю вийде в світ документа­льна книга Василя Боюка «Співець Покутського краю» — про творчий шлях нашого славного земляка.

— Василь Боюк за фахом учитель музики, сам керував багатьма хоро­вими колективами. Він — ветеран хору «Дністрові зорі», палкий при­хильник творчості Івана Фенютчина, його мистецький побратим. А ще успішно займався фотоаматорством, вів хронологію подій. У його архіві є чимало цікавих світлин, які відоб­ражають життя і творчість покутського маестро. Окремим виданням вийде збірка хорових творів в обробці Івана Фенютчина, якими відтепер зможуть послуговуватись керівники багатьох хорових колективів.

Вів розмову Микола ХАМЕЦЬ

 

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я