Стихія води і грому

0
166

 

Під такою назвою у видавництві «Місто НВ» в Івано-Франківську вийшла у світ книга заслуженого журналіста України Василя НАГІРНЯКА про повеневий армаґедон у Кар­па­тах у липні 2008 року. Наклад літературно-художнього видання – 1000 примірників

«П’ять днів і п’ять ночей верхо­винську землю і гуцульський світ мордувала стихія – чорними водами, вогняними блискавицями і гуркот­ливими громами. Лихо і біда вдер­лися у зелену браму кожного гірського села і присілка. Сходилися докупи гори, зсувалися у безвідь груні, а шалені потоки у високогір’ї орали і жорнували дороги, луки, плаї й усе живе довкола», – читаємо в анотації до книги, яку автор презентував редакції, і, звичайно, переносимо наше спілкування з коле­гою по перу Василем Нагірняком на шпальти газети.

– Отож, Василю Васильовичу, найперше щиро вітаємо вас із виходом у світ книги, оскільки добре знаємо про ту нелегку, тернисту дорогу, якою прямує українська книжка до читача.

– Спасибі за добре слово. Шлях до читача, звісно, нелегкий. Навіть коли книга уже завершена, обрамлена письменницькою рецензією й автор готовий передати її на суд читацької аудиторії, настають непрості видав­ничі клопоти. Та коли і їм даєш раду й нарешті тримаєш у руках перші сиг­наль­ні примірники книги зі свіжим запахом поліграфічної фарби – нас­тає найбільше свято для душі. Таке свято для моєї душі настало… через два роки після того, як була завершена літературна праця над повістю.

– Стихія, повінь, потоп, армаге­дон, кінець світу – так говорили люди про повеневу стихію, яка прийшла у Карпати тієї літньої липневої пори й тривала п’ять днів і п’ять ночей поспіль. І саме про це ви розпові­даєте у своїй книзі.

– Основна сюжетна лінія твору – саме про катастрофічну повінь у Карпатах. «Велика вода», як гуцули з побожним острахом називають по­вені, прийшла у гори 23 липня 2008 року. Повеневий армагедон надлетів з верхів’я Чивчинських гір, де бере початок Чорний Черемош. Стихія води і грому та небесних блискавиць полетіла із карпатських верховин униз, до людей. Прийшла кара за гріхи тяжкі, за голови нерозумні, за зранену душу Говерли. Час покути настав… В оселях горян несамовито лускало, клепало залізом, наче земля про­щалася зі світом… А відтак, як кажуть гуцули, «небо си отворило» –  і на нещасну верховинську землю налетіли два хмароломи…

Чорний Черемош увірвався в Буркут – той самий цілющий Буркут, де за давніх часів, ще до Першої світової, де лікувала свої тілесні недуги Прометеєва дочка Леся Україн­ка. Тут вона вбирала в своє велике серце красу смарагдового лісу, силу предковічних гір, вдихала аромати карпатського зілля – і золотими віршованими строфами говорила на весь світ про рідну й милу Україну.

За Буркутом – Явірник, а далі – Зелене, яке предки називали Зеленою Рікою й Підчорногорою, Дземброня, Бистрень, Красник, Ільці…– так Чорний Черемош, а разом з ним біда та лихо, летіли нестримно усіма гірськими селами, зеленими верхо­винами й несли гуцульському світові нові кровоточиві рани століття двадцять першого…

– Розкажіть про композицію художнього твору.

– Складовими частинами книги є сім розділів, підрозділи, кожен із яких має своєрідні назви, несе відповідне смислове навантаження. Розділи скомпоновано відповідно до геогра­фічного розселення гуцулів на берегах Чорного та Білого Чере­мошів. Вони, як і діти у батьків, мають свої наймення: «Рани Господевої душі», «Повеневий «ковчег» на Священній Ріці гуцулів», «Від пере­валу Кривопільського – до перевалу Буковецького», «Ясенів Горішній заклинає хмари, аби сперли потоп над горами», «За горою Магорою – під горою Скуповою – до Устєрік», «Біла ріка – чорна біда», «На бистрині повеневих дараб».

Усі розділи повісті об’єднано єдиною сюжетною лінією – картинами жахливої стихії, яка нещадно нищила все на своєму шляху.

Гуцул постає оборонцем кожної п’яді рідної землі, нажитої в горах оселі, маржини, господарки, вбері. Він стрічає ту кляту повінь, як Олекса Довбуш із ватагою опришків враже військо.

– Будь ласка, про найбільш гострі моменти, які б можна виокремити перед тим, як читач візьме до рук вашу книгу.

– Сюжет у кожному гірському селі виписувала стихія. У Явірнику, для прикладу, вона зоставила газдам Шварговським глибоку вирву, затоп­лену водою, на тому місці, де красень-будинок на два поверхи вони збу­дували. І рана велика – на серці в гуцулів, роз’ятрена сивим недільним ранком 27 липня 2008 року. Півжиття свого Рибчуки зводили дерев’яний котедж для туристів. Надвечір, у неділю, його скрутило нахилило до води. А над ранок – переламало. Половина будинку залишилася на березі, а другу половину підхопили Черемошеві габи й понесли у безвість.

У Зеленому, високо-високо в горах, під Довбушевою Чорногорою, най­кош­товніша карпатська перлина – диво­вижне озеро льодовикового поход­жен­ня Марічайка мало не затягнуло у водяну безодню сіль­ського гуцула, який літував з отарою на полонині Веснарка. Небесні блиска­виці палили вогнем кам’яний палац – наукову обсерваторію, «Білого сло­на», гору духів польських астроно­мів…

У сусідньому селі Дземброня, на високогірному присілку Кошарище, братика й сестричку – Олю та Михай­лика – вразила блискавка…

…Громи й блискавиці били щоси­ли вогнем, коли троїсті музики грали в Бе­реж­ниці. І не вразило нікого гро­мом. І не спопелили вони й весільних наметів та танцовні.

Водоспади на присілках Імхатому та Черетові не дали зімкнути ока ні старому, ні малому – водяні жорна перемололи за ніч півгори каміння. А з Писаного каменя бісиці та чугайст­ри гнали вниз черетівською дорогою, пасовищами й сінокосами цілі озера води. Духи предків принесли остан­ньому мольфарові в Карпатах Михай­лові Нечаю важкий хрест: «Як мертві в гробі, як шум на воді…» – заклинав він хмари, аби сперти потоп над горами…

Ось такий лейтмотив основних сюжетних ліній, який виписувала стихія повеневими подіями, образами й фарбами, несподіваними перипе­тіями й непередбачуваними поворо­тами  у кожному гуцульському селі на берегах як Чорної, так і Білої Ріки.

– Чи тільки повеневі пристрасті вирують на сторінках вашої книги?

– Звичайно, ні. У літературне полотно водяної та громової стихії вплетено глибоко історичні ниті, характерні для волелюбного й не здоланного ніким і ніколи Гуцуль­ського краю. Йдеться про вир зайдів-чужинців, які нама­галися полонити рідну землю, підко­рити гуцульський народ. «Білий птах з чорною озна­кою» махнув чорним крилом споми­нів про стихію чужинів, яка обпікала мором і мечем австрій­ського, польсь­ко­го, румунського, німецького та більшовицького арма­ге­дону Гуцульсь­кий край.

– Я – гуцул, я – газда в цих горах, і я вирішую, кому в них жити! – наздоганяє білого птаха з чорною ознакою голос Ореста Дзвонаря, середущого сина нещасливої родини Дзвонарів, який разом із відважними легінями виганяв повстанськими крісами легендарної Армії УПА чужи­нецьку стихію з Карпатських гір, із отчої збідованої землі.

Доповнюють оповідь про боро­тьбу із чужинецькою стихією – гомін віків на горі Скуповій, бартки і тризуби та гуцульський дух.

Гринявські, Верховинські та Зе­лен­ські гори збирають у загони хоробрих легінів – землю предків від сміття «польскего панства» будем чистити – проженемо зайд-чужинців за Сян, а на вічнозеленій Землі-Карпатії Українську Державу возве­демо, гордим іменем «Чорногора» її возвеличимо. Три дні, із сімнадця­того по двадцяте квітня 1920 року, горіла ватра Гуцульського повстання в рідних горах… У лютому сорок п’ятого обізвалась вулканом розпе­ченого стрілу гора Плаїк. Стре­пенулася в огні сусідня Кругла. Від блиску золота Володимирових Тризу­бів на вершинах гір приречено тьмя­ніли червоні енкавеесівські звізди у підніжжі. Повстанську мелодію «Ще не вмерла» та останнє громове стікаючого кров’ю «Заведії»: «Слава Україні» гори чули у п’ятдесят п’ятому, шістдесят першому…

– У художнє полотно «Стихії води і грому» вкраплюються також неве­лич­кі епізоди з давніх українських фільмів.

– Уже згадувалося про фільм «Білий птах з чорною ознакою». У гори повернулися «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Вони витали до ночі над Жаб’євським потоком і Глифою. Боронили скелю-фортецю Глифу і народ гуцульський від повеневої катастрофи. Відвертали стихію води і грому від старовіцької хати Петра та Євдокії Сорюків, у якій 45 літ тому жили Параджанові хлопці – творча група акторів фільму –  та гомоніли з тінями незабутніх предків на всі гори, на весь світ.

Нестерпним болем озвалася іще одна скала на Лихонькому. Її розстрі­лювали німці у сорок третьому: пропливають над Черемошем глибоко закарбовані в пам’яті  та глибоко вражаючі українську душу епізоди з фільму «Анничка».

Дівчина вдихнула молодому гуцулові Іванкові опришківську силу Довбуша та предківський дух – і він на очах у витріщених з подиву фашистів та поліцаїв танцює на битому склі гуцульський «Аркан». Танцювали ліси, танцювали зелені полонини – і вся Гуцулія танцювала разом з Іванком на гострому склі української долі. Автоматна черга прошила гуцульському легіню груди – а він іще танцював!..

– А чи представлено творчий письменницький та просвітницький світ тогочасного українства у вашій книжці?

– Біла Річка збігла на село… Усе занапастила вода. Ось вона підкра­дається до школи, до столітньої Голівської школи, яка бачила на своєму віку Івана Франка та Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича і Володимира Гнатюка, Луку Гарматія та Михайла Ломацького – українських світочів Голівського Карпатського світу століття двадцятого… Подвиж­ник Франкової мислі Лука Гарматій освітив Божою іскрою науки і письма цей замкнутий у горах «добрим цісарем» Гуцульський світ тисяча дев’ятсотого року. За Лукою Гар­матієм до Голівської школи прий­шов Михайло Ломацький – із Поділля. А світові залишив по собі  дванадцять іскристих джерел-книг про Гуцуль­щини чарівний дивосвіт.

…У Довгополі, як ніде інше, Франко дихав на повні груди. Він пив гірське повітря, як джерельну воду. Лишень тут, у цьому гуцульському селі, над дзвінким Білим Черемошем, у якому, в його срібних іскристих передзвонах, купалися мудрі, геніа­льні думки.

В останній серпневий день 1901 року Каменяр зустрівся тут із Проме­теє­вою дочкою – Лесею Українкою, яка з Буркутового санаторію скали­с­тою дорогою почерез Шикмани при­ї­ха­ла верхи на конях з етнографом Климентом Квіткою.

Цілих десять днів у Довгополі падав дощ. Леся не помічала тих дощів. Її поетична душа розмовляла з квапливим і гордим Черемошем, що гуркотів без упину… Леся дивилася на смереки, які зустрічали її спо­заранку і проводжали до домівки отця Попеля лісовою піснею, й відчу­вала, як  у густому карпатському пра­лісі кипить життя. Уявляла, як бігає у легких, мов вітер, гуцульських посто­лах, крутими плаями-горами, ніжно пестить ласкаві сонячні промені на смарагдових вітах високих смере­кових красунь, а душа виграє срібними передзвонами ніжних ліричних струн високої поезії…

– Коли ми говоримо про будь-яку стихію, то кажемо, що вона грізна, жахлива, шалена, руйнівна…

– Так, стихія може забрати життя. Усе живе – зруйнувати, стерти з лиця землі. Так, стихія сліпа… Так, вона всесильна. Розгадка таїнства природи лежить в інших світах, в інших вимірах. І в душах людських вона лежить. У їхній вірі, а чи зневірі. У їхній правді й кривді. У добрі й злі. І не розгаданою вона витає у Всесвіті. А коли велику кривду Землі і Богові чинять люди – приходить з водами великими, гро­мами й блискавицями у грішний земний світ. Суд починає вершити над нами. Чи закони Божі й людські сповідує вона? Чи треба людей безневинних так страшно карати?.. А чи всі вони такі вже й безневинні?! Відповідь знають люди… І Бог. Та чи хотіли б люди душі свої відкрити? Людям і світові? І сповідь принести свою? Господеві та власній совісті…

–  Що думаєте з приводу держав­ної підтримки української книжки?

– Звичайно, книговидання потре­бує грунтовної фінансової підтримки на державному рівні. Українській державі потрібна, як повітря, україн­ська книжка. У нас, на Прикарпатті, на Гуцульщині, дбають про українську книгу. Тому я хочу щиросердечно подякувати за підтримку Програми книговидання у Верховинському районі та вихід у світ книги голові райдерж­ад­міні­страції  Василю Гонду­раку та голові районної ради Ярославу Кікін­чуку.

Висловлюю щиру вдячність та­лано­витій художниці з міста Косова Ользі Яремчук, яка в унісон зі змістом повісті здійснила її художнє оформ­лення, а також видавництву «Місто НВ», яке видрукувало книгу на висо­кому поліграфічному рівні.

– Ми побачимо ваші нові книги?

–  Неодмінно.

– Про що розповідатимете чита­чеві у майбутніх творах?

– Про найрідніші для мене Покут­ський та Карпатський край, батьківські обереги, про самостійну й соборну державу Україна, про великих україн­ців…

Спілкувався Олексій ОСТРОВСЬКИЙ.

Коротка довідка про автора

 

Василь Нагірняк народився 1961 року в слав­ному краю Леся Мартовича – в селі Торговиці на Покутті. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. Живе і працює у столиці Гуцульщини – Верховині, чарівному царстві швидкоплинного Черемоша та втаєм­ничених древньою мудрістю Карпатських гір.

Автор художньо-публіцистичної повісті та трилогії про Головного Провідника ОУН Сте­пана Бандеру і його боротьбу за соборну й незалежну Українську Державу «Во Славу Золо­того Тризуба». За свій творчий доробок удос­тоєний у 2010 – 2011 роках літературних пре­мій імені Василя Стефаника, Леся Мартовича й Тараса Мельничука.

«Стихія води і грому» – третя книга Василя Нагірняка, в якій автор роз­повідає про боротьбу Довбушевих нащадків – верховинських гуцулів з руйнівними повенями в Карпатах. Горяни – тверді, як скеля, мужні, відважні й непохитні люди. Ніколи й нікому, навіть шаленій повеневій стихії, вони не доз­волять полонити рідний край

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я