Контрактник Віталій Когут. Кожен день на війні навічно закарбовується в пам’яті

0
247

 

Уже стало традицією розповідати на сторінках часопису історії тих, хто на Сході ціною власного життя боронить нашу країну від окупанта. І ось учергове хочемо повідати вам, наші читачі, ще про одного бійця АТО. 25-річний Віталій Когут уже більше двох років перебуває у зоні воєнних дій і лише на кілька днів йому вдається потрапити додому. В період таких «канікул»  нам удалося поспілкуватися з бійцем

– Віталію, розкажіть трохи про себе.

– Народився я у 1991 році в Городенці, згодом навчався у ЗОШ №1, після закінчення школи вступив до Європейського універ­ситету, що в Києві. Вже на початку третього курсу ви­рішив узяти академ­від­пустку й навесні пішов до армії. Проходив служ­бу в смт. Десна, 169-й нав­чальний центр у вій­ськах протиповітряної оборони.

– Чим займалися після служби в армії і як потрапили до зони АТО?

– На час моєї демо­білізації зі строкової служ­­­би розпочалися події на Майдані, тому навіть не виникало сумнівів, що робити далі, й одразу вирушив до Києва від­стою­вати свої права. Був свідком кривавих подій на вулиці Грушевського. Коли ж почалася війна на Сході, вирішив, що по­винен бути там. Прой­шовши відповідну під­готовку, уклав контракт, і вже з 26 серпня 2014 року перебуваю на Сході. Чес­но кажучи, я вже звик до тієї місцевості, хоча спо­чатку, наприклад, Кра­маторськ здавався сірим і похмурим, зараз же він мені став, як рідний.

– А як часто ві­д­відуєте домівку?

– В зоні АТО пере­буваю 50 днів, після чого маю два тижні вихідних, тоді й їду додому. Також раз на рік нам дають мі­сяць відпустки.

– Як сприймає на­ших військових міс­цеве населення?

– Спочатку, коли ми тільки приїхали на Схід, нас готові були роздерти, люди ставилися дуже агре­сивно, не добирали слів. Нам услід казали: «Что вы делаете на нашей земле? Уходите!». Навіть нещо­давно, під час параду на честь звільнення Сло­в’янська, де ми несли охорону,  40 відсотків людей були агресивно налаштовані до україн­ських військових. У Арте­мівську був випадок, коли жінка напідпитку, вийшовши з місцевої «наливайки», почала нас «обливати» брудною лай­кою. Ми на такі прово­кації не зважаємо, та заува­жили, що її вгамо­ву­ва­ли й соромили саме місцеві мешканці. Багато людей на Сході усвідо­ми­ли, хто такі українці й чо­го варто чекати від сепа­ра­тистів. Але цих людей потрібно залучати до всього ук­раїн­ського, то­му що вони швидко «пе­ре­­взу­ваю­ться», змі­ню­­ють свою думку. Ду­маю, якщо б Україна від­дала спірні території, ніхто з на­се­лення і вусом би не повів, щоб залиши­тись у складі нашої держави.

– Що входить у Ваші обов’язки й які функції Ви виконуєте?

– Конкретних завдань навіть назвати не можу, виконуємо ту роботу, яку нам накажуть. Сьогодні ми можемо охороняти яки­хось ВІП-персон, ге­не­ралів тощо, а завтра – боронити свою землю на передовій. Ось перед від’їз­дом якраз пере­бували в Авдіївській пром­­­­­зоні, од­ній із най­гарячіших точок Сходу. Виконуємо функції ши­рокого профілю.

– Ми часто чуємо із засобів масової інфор­мації про режим тиші, тимчасове припинення вогню. Чи справді така практика існує?

– Режим тиші, як і Мінські домовленості, є хіба що на папері й на словах, насправді там тиші не було ніколи. Та й узагалі, всю інформацію, що ллється із «блакитних екранів», наприклад, що­до втрат українського війська, треба множити на чотири, щоб отримати хоча б приблизну правду. На 50 – 70 відсотків із телевізора говорять самі нісенітниці. Як на мене, я б узагалі не пускав жур­налістів на передову. Причина проста. Ось нещодавно Авдіївку від­відали журналісти з «Ес­прес­со» та «Інтера», вони знімали на самому «пе­редку», робили фото, одним словом, викону­вали свою роботу. Бук­вально наступного дня уся ця інформація була в мере­жі Інтернет. Усі пози­ції наших бійців були показа­ні, як на долоні. Пред­став­ни­ки ЗМІ свою роботу виконали, і поїха­ли далі, а там залишилися хлопці. Сеператисти з відео та знімків вивчають позиції і ведуть по них вогонь. Такі ж проколи є і в мос­ков­ських «шахта­рів», коли із необачних фото в соціаль­них мере­жах наші хлопці бачать їхні засідки.

– Які моменти най­біль­ше запа­м’я­та­ли­ся?

– Кожен день на війні навічно закарбовується у пам’яті. Бували такі мо­менти, коли я прощався із побратимами, не знаючи, що чекає нас далі. На­приклад, на Святвечір торік у селі Кам’янка, поблизу Дебальцевого, ми зробили засідку на бойовиків, що осіли тут. Але місцеві мешканці, помітивши нашу техніку, «злили» інформацію про наше розташування. Уже о 20:45 нас накрило вог­няним «дощем», палили із 120-х та 150-х мі­нометів. Ми змушені були роз­ділитися, а коли йде об­стріл, зв’язок бло­кується. Усю ніч, поки йшов жор­сто­кий бій, ми нічого не знали про наших по­бра­­тимів, лише о 7 ран­ку вий­ш­ли із се­ла. На щас­тя, жертв із нашого боку не бу­ло, бій коштував нам одно­го поране­ного.

– Що, на Вашу дум­ку, потрібно зро­би­ти, аби, на­реш­ті, війна за­кін­чи­лась?

– Чесно кажучи, мені важко від­по­вісти на це за­питання. Звичайно, хо­че­ться, щоб обій­шлося як­наймен­шою кіль­кіс­тю жертв. Ми не мо­жемо піти в пов­но­масштабний нас­туп, бо тоді є за­гроза, що Росія за­стосує авіа­цію. У такому ви­падку війна за­кін­­читься за дві-три го­дини, не в на­шу, зви­чайно, ко­ристь, тоді земля умиється у крові. На захист нашого війсь­ка скажу, що за ро­ки війни ми стали одними з найкращих у Європі, та все ж проти Росії не «по­прем». І відступити ми не маємо права, бо наглі москалі захочуть загар­бати й інші землі, про­суваючись углиб України. Тому й триває така собі «замо­рожена» війна, в якій ніхто не йде у наступ, лише перестрілюється між со­бою. Війна має сама собою «стихнути», залишивши по собі кров­ний конфлікт не на одне покоління.

– На який термін Ви уклали контракт?

– На 5-річну службу, але я продовжуватиму контракт, допоки три­ватиме війна.

– Розкажіть, а чи гідно забезпечує війсь­ко держава?

– Найбільше забезпе­чується нацгвардія, це такий собі пропіарений бренд, який до ладу і не воює. Нас майже всім необхідним забезпечують волонтери. Спочатку, в 2014 році, вони при­во­зили як їжу й одяг, так і амуніцію, зараз же ми маємо впливових людей, які допомагають вартіс­ними речами. Крім того, дещо купуємо власним коштом, наприклад, про­дук­ти харчування. Коли ми на базі, то, звісно, харчуємося у їдальні, але зазвичай ми рідко бу­ваємо на одному місці, постійно перебуваємо в русі. Держава дає нам форму, берці, та все ж взуття є важливим для ведення бою, тому зру­чне все одно мусимо купувати самі, адже ті берці, які нам пропо­нують, зазвичай нездалі.

– Яку зарплатню Ви отримуєте?

– Нарахування за­ле­жать від трьох складових – звання, вислуга та по­сада. Саме ці чинники впливають на суму, з якої складається зарплата.

– Можливо, маєте прогнози на майбутнє нашої країни?

– Особисто моя дум­ка, що війна затягнеться ще на 2-3 роки мінімум, потім усе стихне, а оку­пована територія зали­шиться відчу­женою, як сучасне Придністров’я. Крим також не скоро стане українським, якщо стане таким узагалі.

– Чи «світить» Ук­раїні безвізовий ре­жим?

– Кому потрібна кра­ї­на, втягнута в кри­­ваву війну? Якщо від­криються кор­до­ни, тисячі біженців хли­нуть до Європи, а це, думаю, не входить у пла­ни ЄС. Вони змушені дик­тувати нам різні умо­ви, що передують вступу до Європейського сою­зу, та якщо Україна туди і всту­пить, то не так швид­ко.

– Які у Вас плани на майбутнє?

– Буду відстоювати на­шу територію до пере­мож­ного кінця. Після за­кінчення боїв створю сім’ю, хоча так далеко я ще не загадував. Зараз доу­чуюсь заочно, хочу здобути вищу ос­віту.

– Побажання чи­та­чам.

– Змінюйтесь, по­чи­найте, насамперед, із себе. Зараз усі кричать, що хочуть до Європи,  а самі не в змозі обгортку до­нес­ти до смітника. Почніть ди­­ви­тися за со­бою, а не зви­нувачувати інших. На­рі­каю­чи на владу, не забу­ва­йте, що держава почи­нає­­ться із нас. А хочеться по­бажати всім головного – мир­ного неба над головою і рідної землі під ногами.

Спілкувалася  Любов ЛЕВІНСЬКА.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я