Віталій Ворожбит: «Боєць – це насамперед людина, а не бойова одиниця»

0
37

26-річний Віталій Ворожбит родом із Тернополя. З початком збройного конфлікту на сході України брав участь у волонтерському русі. Воював на передовій під позивним «Бєшений». Був на маріупольському напрямку, в районі Пісків, Донецького аеропорту, в інших «гарячих точках». Нині мешкає в Городенці. Приватний підприємець, є співвласником магазину військового спорядження. Очолює відділ зв’язків із громадськістю «Городенківського районного об’єднання учасників АТО». Про волонтерську діяльність, російсько-українську війну, найближчі плани новоствореної спілки та бойового побратима Степана Стефурака Віталій розповідає читачам «Краю»

– Як тебе доля закинула на Городенківщину?

– В березні минулого року я приїхав на могилу до свого найкращого друга – позивного «24-го» Степана Стефурака. Тут познайомився із майбут­ньою дружиною – Юлею Банду­рак – волонтером «Правого сектора», а нині журналістом районної організації ветеранів АТО. Відтоді живу й працюю в Городенці.

– Ти потрапив на Схід як волонтер, доброволець чи мобілізований?

– Ще на початках мої друзі їздили в район Слов’янська, де воювали знайомі військові. Бійці скаржилися, що ними не опікується держава, відсутнє елементарне забезпечення, харчі, що для них звели блок­пости з бетонних блоків і ночують вони на холодній і вологій поверхні. Тож виріши­ли і ми з хлопцями організува­тися. Зібрали кошти та й поїха­ли як волонтери колоною на передову. Залучили під­приєм­ців, які нас забезпечували пальним. Один бізнесмен при­д­бав автомобілі, четверо з яких, як і мій особистий, згоріли в АТО. Відвідали бага­то міст, «гарячих точок», де служили наші захисники. В рамках волонтерської діяль­нос­ті з’являлися нові й нові друзі, знайомі, які теж просили допомоги. «Нова пошта» на той момент нічого не достав­ляла на передову, це можна було зробити тільки прямими доставками. Якщо велися бої і ми були в самому епіцентрі конфлікту, то, відповідно, теж брали в ньому участь. Нам законодавство не забороняє оборонятися. Словом, я їхав із волонтерською метою, а став учасником АТО.

Для держави ми чис­ли­мося незаконно. Не маємо ні документів, ні пільг. У жодній військовій структурі, ба­таль­йоні не перебували і від жодних організацій не працювали.

– З якими реаліями зі­штовх­нувся, коли вперше прибув у зону АТО? Що тебе найбільше вразило?

– Перший раз ми везли хлоп­цям дошки, аби вони зро­били собі лежанки. Перед від’їздом повідомили про це штаб АТО. Супровід нам був на­даний звичайною війсь­ко­вою службою правопорядку – людьми, які в принципі ніколи не воювали. Якраз тоді ми потрапили в засідку, і де­кіль­ка чоловік загинуло. Їхні тіла лежали просто неба і не­ві­до­мо, чи міністерство вивезло їх.

Наша армія до війни не була готовою, влада кидала людей на передову, як «гарматне м’ясо». Перше, що ми там побачили, так це хлопців, які не мали належної зброї. При штурмі Маріуполя із 14 чоло­вік відділення автоматами озброї­ли лише чотирьох. А ще був кулемет ДП зразка Другої світової, який узяли з музею, карабін СКС, усе решта – глад­коствольна зброя.

Забезпечення споряджен­ням теж було жахливим. Хлоп­ці приїжджали в туфлях і штанах з надією, що їх перео­дяг­нуть. Перші мобілізовані практично не мали нічого. Комусь видали вживану фор­му, що лежала на складах багато років. Інших екіпірували формою, яка у ви­падку заго­ряння прилипала до тіла, плавилася. Дехто сам собі купував. І лише інколи забезпе­чували дійсно якісною фор­мою – афганського зразка, сов­депівською. Бувало, що на всю роту видавали 5 комп­лектів форми, решта хлопців служило в спортивних костю­мах. Їм видавали солдатські ремені з «совєтською зіркою», підсумок для магазинів, фля­гу, казанок, шолом – так зва­ний «горшок», автомат зі жменькою боєпри­пасів і від­прав­ляли практично «голими» воювати. Хлопці виглядали, даруйте за слово, як го­ло­дранці. Проїжджаючи повз них, ми думали, що це – сепа­ра­­тис­ти. Державі зазвичай було на­чхати на наших вояків, тож во­ни тішилися будь-якій дріб­ниці.

Мабуть, із-за цього й по­чав­ся потужний волон­терсь­кий рух.

– Подейкують, що під­приємства й організації заку­повували амуніцію за кор­доном і перепродували в Україні втридорога, зароб­ляючи на цьому гроші. Такі факти тобі відомі?

– На початках якісної аму­ніції, бронежилетів на україн­ському ринку не було. Коли зріс попит на цю продукцію, різко зросли й ціни на неї. Навіть звичайні мешканці продавали речі, які валялися в них, будучи непотрібними. Так, шолом, який коштував 300 гривень, збували за 5 тисяч. Закуповувалася і неякісна броня. Один чоловік попрохав нас простріляти бронежилети, начебто якісні, привезені з Європи. Так-от, кулі навиліт через них проходили. Бувало, придбаний у нас жилет «вип­ливав» на ринку і коштував у кілька разів дорожче. Тож ми намагалися віднайти точки, де можна було купити дешевше, навіть привозили з-за кордону.

– То якими були твої обо­в’язки на передовій, окрім прямих волонтерських?

– Діяли за ситуацією. У районі бойових дій висувалися з хлопц­ями на передні позиції і прила­дами нічного бачення визначали підхід противника. Допомагали пораненим: виво­дили з лінії вогню і відвозили в госпіталь. Доводилось виво­зити й «двох­сотих». Коли у всіх цивілізо­ваних країнах цим займаються окремі підрозділи, в нас такі служби створювалися з нуля.

– Сам раненим не був?

– Біля Маріуполя зазнав серйозного осколкового пора­нення правої ноги. Ми достав­ляли бійцям медикаменти на передову й потрапили під мінометний обстріл. Зі всього екіпажу поранило тільки мене. Також був контужений у районі Донецького аеропорту.

– Десь проходив реабі­літацію, лікувався?

– Звичайно – за власний рахунок. Нині швидко падає зір, наслідки війни даються взнаки.

– Де мешкали на пере­довій?

– Де завгодно – в траншеї, підвалі, зруйнованому будин­ку. Навіть у полі в ямах бійці ночували, а ми – разом з ними. Всі були на рівних умовах. Бувало, лягали спати, а проки­далися від того, що під нами – вода. Совість не дозволила би спати десь у теплі.

– Полонених брали? Що вони розповідають?

– Чеченець, котрого взяли в полон наші десантники серед поля під Луганським аеропор­том, сказав, що йому пообіцяли гроші, але так нічого й не заплатили. Був дуже наля­каний, бо не знав до кого він потрапив, адже здебіль­шого вою­ють без шев­ронів.

Наші бійці, які по­вер­талися з полону, роз­повідали, що «сє­па­ри» з них зну­ща­ли­ся, каза­ли: «Вы приш­ли на нашу землю отбирать наш хлеб». На­томість росій­ські війсь­кові лояльніше поводилися з поло­неними, честь у них іще зали­шилася. А найгірше було пот­рапити до «казачків» і «чечен­ців», які вивозили українських бійців у невідомому напрямі.

– Це правда, що окупанти використовують заборонену зброю?

– На власні очі не бачив, але подейкували, що отруюва­ли газом, у Дебальцевому була авіація. Зрештою, вистачало «Градів», «Ураганів» і «Смер­чів». Пам’ятаю, як одного разу ми змінили маршрут і поїхали іншою дорогою. У метрах 700 – 800 від нас почали падати «Гради». Наша колона зупи­нилася, ми вибігли, залягли при дорозі в рові. Вібрації були такі, що позашляховик знесло з дороги в кювет.

– Ти згадав, що доводи­лося бачити поранених, «двох­­сотих». Чим у таких випадках солдати себе ліку­ють, аби не впасти у відчай?

– Під час бою менше звер­тають увагу на «двохсотих», більше – на «трьохсотих». Звичайно, коли гине людина, з якою ви жили, товари­шу­вали, поріднилися, то ніхто цьому не радітиме. Це великий стрес для кожного. Це відбиток на все життя, який жоден психолог не вилікує. Убитого друга пам’ятають завжди.

– Поб­утує думка, що число загиблих українців на пере­довій наше телебачення при­меншує або й замовчує вза­галі. Невже офіційні джерела брешуть?

– Наведу яс­кра­вий приклад. У день загибелі Сте­пана Стефурака полягло ще двоє бійців: один у Піс­ках, інший – на Де­ба­ль­цев­ському нап­рямку. Це те, що знаю я. Втім, прес-служба АТО ого­лосила: «В зоні АТО не заги­нуло жод­ного бійця». Тож загальна картина така: наші втрати применшують, при­бріхують, а число втрат сепа­ратистів за­вищують – так би мовити, для моральної під­тримки бійців.

– Вояки дуже нарікають на мирний план Порошенка, Мінські угоди, які зв’язують їм руки в бою. Чи доречні такі «перемир’я» в нинішніх умо­вах?

– Із кожним «мирним пла­ном» у нас відтято частину території, відбито пост. Спо­чат­ку – Донецький аеропорт, де точилися запеклі бої, потім – Дебальцево – найбільший за­ліз­ничний вузол України. По­малу підходять і до Маріуполя. Хоча «азовці», батальйони морпіхів тут закріпилися «на смерть», так що Маріуполь – не віддати. Історію про 32-й блокпост знають усі, коли під час «перемир’я» українських силовиків оточили, а коман­дування веліло вогонь не відкривати. Між двома наши­ми позиціями сепаратисти поставили свій блокпост та­ким чином, що бійці, зрештою, опинилися без харчування, води і боєприпасів. Поранених вивезти не могли – вивозили тільки вбитих, та й то лише зі згоди сепаратистів.

– Чого, на твій погляд, не вистачає для перемоги в цій гібридній війні?

– Якби хлопцям віддали команду і не заважали вико­нувати свої функції, то вони давним-давно були би під російськими кордонами. Та­кож потрібне нормальне за­без­­­печення, тямуще команду­вання, яке б відповідально ставилося до вояків. Боєць – насамперед людина, а не бойо­ва одиниця, яку можна просто викреслити. Більшість наших командирів – «паркетні» гене­рали, які незрозуміло де здо­були свої нагороди. Коман­дування має складатися з учасників АТО. Втім, їх до цієї справи не допустять, оскільки вони захочуть робити свою роботу, а не те, що їм на­кажуть.

– Поговоримо про ново­створену в Городенці спілку ветеранів АТО. Яка її мета, завдання, які заходи орган­і­зовуються?

– Спілка сприятиме пси­хологічній реабілітації де­мобілізованих, адже в нас немає державних структур, які би цим займалися. Коли зби­раються учасники АТО і в колі обговорюють війну, вони ви­лив­ають свої емоції, підтри­мують один одного. Спілка дає розрядку для душі. Як це не дивно, але хлопці згадують не якісь болісні, а приємні мо­менти війни. Про таке вони не поговорять із близькими чи знайомими на вулиці. Ті, хто не пережив війну, цього не зрозуміє. Жах війни завжди залишається жахом, тільки в кожного в очах він по-іншому відображений. Для тих, хто не воював, війна здаватиметься романтичним фільмом.

Займатимемося й, наприк­лад, працевлаштуванням. Як відомо, багато бійців із-за того, що держава їх «перетри­мала» на передовій і не відпус­тила вчасно додому, втратили робочі місця. Є невирішені юридичні питання, пов’язані з отриманням статусу учасника АТО, пільг. Також спілка допо­магатиме в пошуку житла. Серед іншого, організовуємо і просвітницькі акції серед моло­ді, ближче до літа зініціюємо вишкільні табо­ри.  В нас із Ми­хайлом Човганю­ком, голо­вою організації, багато ідей. Спіл­ці треба «роз­кру­ти­тися» до нор­мального стану, бо, як бачимо, держава потрохи за­бу­ває про наших ветеранів АТО.

– Гадаю, буде доречно завершити нашу розмову спогадом Героя Степана Сте­фурака, твого бойового по­бра­тима.

– За віком він був ще дитиною, та набагато доро­слішим – морально й духовно. Це була чиста людина, яка любила свою родину, пере­живала за друзів, уміла весе­литися, грати на гітарі, захоп­лювалася мотоциклами, раділа кожному моментові свого жит­тя. Я з ним пересікався під Савур-Могилою. Ми їхали в колоні з десантниками, а Сте­пан проїжджав повз. Дві хви­лини з ним розмовляли. Він розпереживався, що мене мо­бі­лізу­вали, а мама вдома зали­шилася на інвалідності. Потім зустрічалися в Терно­полі, коли Степан приїжджав у відпустку. Пили каву в нашому улюб­леному місці. Я кажу: «Стьопа, ти молодший, ніж я, вважай на себе». А він мені: «Але нас у сім’ї четверо, а ти в мами – один». Веселим хлоп­цем був. При нашій останній зустрічі жартував: «Я ма­ленький, по­між кулі, поміж кулі…». До останнього не зізнавався мамі, що перебуває в зоні АТО. Перед загибеллю телефонував дру­зям і майже зі всіма прощався. До брата Василя не додзво­нився. До мене телефонував за два дні до своєї смерті. Сказав, що лю­бить мене, як друга. Нині часто сниться…

Тарас ГРОСЕВИЧ.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я