Ганна Братковська: «Особливим моїм щастям є Україна»

0
257

Референт Українського Чер­во­ного Хреста (УЧХ) Гвіз­децького районного проводу ОУН під псевдо «Наталка», політв’язень Норильських та­борів, учасник повстання політ’язнів у 1953 році Ганна Братковська ділиться гіркими спогадами

– Розкажіть, із чого почи­нався ваш патріотизм?

– Та ще з дитинства. Я народилася 28 листопада 1925 року в Городенці в селянській родині. В ранні роки ходила до захоронки (дитячий садок), де виховували в патріотичному дусі. Вже дівчиськом була активною в громадському житті, брала участь в кон­курсах, грала у виставах. Після закінчення семирічки вступила до «Рідної школи», куди прий­мали національно вихованих дітей. У 15 років стала сим­патиком, а згодом і членом юнацької сітки ОУН. У цій ролі треба було добре вчити історію та географію України, пройти відповідний ідеологічний та військовий вишкіл, курси пер­шої медичної допомоги.

– Чим запам’яталися виш­коли?

– Була я на двох вишколах підпільно. За німців – у Кор­неві. Тут було нас 9 дівчат із різних районів. Однієї ночі прибіг повітовий провідник «Грім» і каже: «Тривога! В селі німці, збирайтеся скоро й біжіть у напрямку лісу». Ми сонні, в хаті темно, хто вбирає суконку чи спідничку на правий бік, хто на лівий, хто задом на перед. Біжимо, в руках несемо те, що не встигли на себе натягнути, котрась із дівчат зашпорталась, упала, але встає й далі бігом… Відбігли десь п’ят­сот метрів чи більше, чує­мо: «Вернись, проба!». Видно, провідник «Грім» хотів бачи­ти, чи буде з нас військо «у спідничках». Нашій радості не було кінця, було що зга­дувати.

– Чи траплялись небез­печні випадки та як вдавалося їх уникнути?

– У 1942 – 43 роках я навчалася в Коломийській однорічній школі вихователів дошкільних закладів. Додому добиралися поїздом щосу­боти, за квитками стояли по черзі. Прийшла моя черга. На вокзалі хтось розбив пляшку з молоком, а признатися ніхто не хотів, боявся жорстокого покарання. Фолькс-дойч зро­бив десяткуваня й на мене випало, відвів мене вбік, я лише встигла подумати, що більше не побачу свою родину. На щастя, тоді в Коломиї був поліцист із Городенки. Дівчата побачили його й розказали про мене. Він підступив, мовчки взяв мене наперед себе й повів до поїзда. Поїзд уже почав рухатись, то він просто вкинув мене у вагон, як м’яч, і сам заскочив. Так я уникла тих неприємностей. І подібних прикладів було багато. Ще за німецької окупації ми, разом із товаришками, організовували патріотичні виступи біля мо­гили Борцям за волю, а також на День Героїв України. За участь у націоналістичних заходах на цвинтарі Фільвар­кового кута, де виступав про­відник М. Розумний (псевдо «Грім») мала бути арештована. Німці приїхали до міської управи за нашими адресами (нас було троє). Але поки доїхали, ми, попереджені, втекли. Перший раз розповіли татові, а за другий він ще й дістав від них. Пізніше голова Українського домового ко­мітету залагодив справу.

– Пригадайте, будь ласка, якісь випадки із підпілля.

– Після проходження сані­тарного вишколу в Космачі мене скерували референтом Українського Червоного Хрес­та у Гвіздецький район. У проводі ОУН я працювала разом із «Оленкою». В 1945 році відбулася районна конфе­ренція в Острівці. Кадебісти старалися зі всіх сил піймати районного провідника «Шра­ма». Станичний працював, як мовиться, і нашим, і вашим. Сам відвів «Шрама» на квар­тиру й сам заявив у КГБ. А «Шрам», ніби щось перед­чуваючи, перейшов на іншу. На квартирі, де мав бути «Шрам», навіть підлогу зірвали. Його продовжували скрізь шукати. В той час ми з «Оленкою» були в однієї господині. Вранці об­лава. Ми спимо, господарі поїхали за снопами в поле. Чуємо – вже хтось ходить попід вікна. Я встала, тільки встигла сказати «Оленці», щоб лягла й голову перев’язала. Чуємо – двері вже виважили, вже в хаті. Криком до нас: чому не відкриваємо? Обшукали все, навіть стрих. Я плачу, кажу, що сестра дуже слаба, а тато з мамою поїхали по снопи. По­ди­вились, обсервували нас і забралися. А ми думаємо, куди тікати, адже можуть повер­нутися. Я вже такі випадки мала, що поверталися, але мене вже там не було. Тому швидко зібрались і пішли в поле. Потім наші дороги ро­зійшлися. Не так давно я дізналася, що «Оленка» загину­ла в 1947 році – їх було троє в бункері, вони все понищили й самі підірвалися гранатою.

– Як ви потрапили до конц­табору?

– У1945 році в селах опе­рувала «червона мітла». Цей рік був найтяжчим. Робили на нас облави. У грудні майже весь районний провід загинув, із кожним днем ставало важче в підпіллі. 20 січня 1946 року  під час облави в Слобідці заарештували й мене. Хтось із солдатів мене копнув у око при затриманні, довший час не бачила на нього. Почалися допити, переважно вночі. Пріз­вище мого слідчого Буханов, по справі – одна. Наприкінці березня після закінчення слід­ства нас фірами перевезли до тюрми в Коломию. Камери набиті, спека нестерпна. Ще й три доби відсиділа в карцері. Зібрали всіх політичних в’яз­нів Гвіздецького району – біля двадцяти осіб – і зачитали вирок. Були хлопці засуджені навіть на кару смерті, пізніше їх розстріляли в Івано-Фран­ківську. Засудили мене 11 червня 1946 року на 10 років заслання й 5 – позбавлення прав з конфіскацією майна. Наприкінці червня у Львові повантажили в товарні вагони і як худобу повезли далеко від України. Заглядаємо у загра­товані віконця, прощаємося з рідною землею. Їхали майже цілий місяць до Красноярська. Там наc завантажили в трюми баржі, причепили до па­ро­плава «Сталін» і повезли річкою Єнісей аж на заполярну Дудінку. Вийшли на берег Дудінки, а нами тільки вітер колише – скатовані слідством, змучені дорогою. Перше, що кинулось у вічі, – Таймирські гори, покриті вічними снігами – там вічна мерзлота. Вдома залишили літо, а тут – сувора зима. Далі поїхали в Норильськ – це ще 120 кілометрів від Дудінки.

– Як було в Норильському таборі?

– Минали роки, жахливі, довгі. Ми всі понумеровані. Нас не вважали за людей, ми були поза законом. Так на вигнанні пройшли кращі роки нашого життя. Найважчими були 1946 – 47 роки. Голод і важка праця на морозах висна­жували кожну з нас, ми ходили, мов тіні. Хворіли цингою, курячою сліпотою, дистро­фією. На роботу ледве ноги волочили. Падали від вітру. Кожен ранок підйом о 5-й годині, а о 7-й вже за воротами зони – і до 19-ї.

Із часом Норильськ розрос­тався, зводились великі за­води, розроблялись цінні рудники. Все – від проектуван­ня до розбудови міста, заводів і фабрик – робилося руками по­літв’язнів. Багато з нас, в’язнів «Горлагу», лягли там кістьми – без імені й прізвища, навіть попрощатись не давали. В кожної з нас боліла душа, думаючи, що сьогодні-завтра може й нас так закопають. Ховали босих, голих, як собак, навіть шкодували дрантивої сорочки для «ворогів народу».

– Хто організував пов­стання в’язнів?

– Наприкінці вересня 1952 року прибув у Норильськ етап із Караганди – 1200 нових в’язнів, переважно українців. Це були студенти Львівського університету, сильні духом і тілом, їх засудили на 25 років. У Караганді вони розпра­ви­лися з кримінальними злочин­цями, які співпрацювали з табірною адміністрацією, й навели свій «порядок». У Норильську їх розкидали по різних зонах. Старі норильчани немов прокинулись зі сну! За кілька тижнів і тут новоприбулі навели «порядок», на що Моск­ва впроваджує ще жорсто­кіший режим, але це лише згуртувало в’язнів, бо втрачати вже нема чого, тільки на Бога надія!

– Як почалося повстання?

– 5 березня 1953 року помирає Сталін. Ми чекали якихось змін на краще, але нічого не змінилось – ті ж голод і холод, ті ж каторжні роботи й страшні знущання. У четвертому таборі дорогою на роботу розстрілюють хворого в’язня, в п’ятому вартовий із вежі вбиває одного й шістьох ранить, в цей же час у 3-му каторжанському таборі роз­стрі­люють вісьмох в’язнів і ранять вісімнадцятьох. Катор­жани відбирають владу в свої руки й три табори (4, 5 і 6-й) починають страйк – ого­ло­шують голодування й вима­гають приїзду комісії з Москви. Одночасно страйкують інші табори.

– Як відбувався страйк?

– Було дуже важко, а з кожним днем ставало ще гір­ше. Голодні дівчата лежали на нарах без сили. Ті, що лежали на стаціонарі, отримували свої 300 грамів глевкого хліба й суп. Суп з’їдали, а хліб ділили на всіх голодуючих. Можна уя­вити, як кожна із нас клала той єдиний шматочок хліба до рота, запиваючи водою. Щодня, зранку до вечора, не переста­ва­ли закликати, щоб не слухати бан­дерівських агітаторів і ви­хо­дити на роботу, бо буде гір­ше. Були й такі, що зляка­лись погроз і вийшли за зону, але їх небагато, їх називали «дачни­ками». А ми вимагали при­їзду комісії. Витримали, зда­ється, восьмиденне голо­дування.

– Комісія з Москви таки прибула?

– Так, і після переговорів каторжани, крім третього табо­ру, повірили обіцянкам тої комісії та й вийшли на роботу. Але через кілька днів почалися арешти, страйк відновився й тривав майже місяць, та вже не голодували. Після приду­шення повстання в четвертій і п’ятій чоловічих зонах на­чальство зосередило всю увагу на шостій, жіночій зоні. Ос­кільки ми, дівчата, скоритися добровільно не хотіли, до нас застосували силу. 7 липня вночі розрізали в деяких місцях колючі дроти в огорожі дов­кола зони й закли­кали нас виходити в тундру. Обіцяли все пробачити, але ніхто їх не послухав. Посеред зони між бараками ми ви­копали для себе яму, стали в шість рядів над нею колом, узявшись за руки, й готові були на все, навіть на смерть, хоч усім хотілося жити. Пролунала команда й на нас, беззбройних, накинулась озвіріла зграя п’яних солдатів із палицями й ломами. Били, куди попало, намагались розір­вати наші ряди, але ми вистоя­ли. Під’ї­хали пожежні машини й почали поливати нас водою. Коли й це нас не зрушило, ввімкнули гарячу воду. Ряди подались, коло розімкнулось. Розлючені солдати били нас і виштовху­вали за зону, де серед тундри стояли столи, за якими на нас чекало начальство табору зі своїми сексотами. Почали нас сортувати. Кого – в тюрму на слідство, кого – в штрафний табір, а кого – назад на зону. Наших лідерів, які вправно керували страйком, забрали в тюрму. Каторжанам дали на деякий час спокій. Ми так були впевнені в справед­ливості своїх вимог, що навіть не могли повірити, що до нас застосують зброю. 4 серпня якийсь невідомий вивісив на ближній заводській трубі білий прапор, який мав послужити сигналом «здавайтесь», а ми подумали, що то хтось хоче нас підбадьорити. Але раптом відчиняються ворота й у зону в’їжджають на машинах оз­броє­ні автоматами п’яні сол­дати. В’язні хотіли їх зупинити, але ті відповіли пострілами. Всі попадали на землю – мерт­ві, поранені й живі, а солдати розійшлися зоною…

Отже, страйк тривав чер­вень і липень, а закінчився 3 – 4 серпня. Біля 20 тисяч в’язнів взяли в ньому участь. Ці події 1953 року стали початком розвалу комуністичної конц­табірної системи. Дай, Боже, щоб подібного за дикістю й жорстокістю більше ніколи не повторилося.

– Як жилося після повер­нення?

– Звільнили мене 21 липня 1955 року. Повернулася на батьківщину до Городенки ли­ше в 1958-у році. Не могла пра­цевлаштуватись. Прийняли ме­не тільки на бурякопункт. Си­діти не могла тихо, знову по­ча­ла розповсюджувати се­ред пат­ріотів заборонену літе­ра­туру. Та й КДБ не забуло за ме­не. Почали тягати мене, змушу­вали вести пропаганду кому­нізму, виступати проти «воро­гів народу». Цього я робити не хотіла, за що мене вигнали з контори на фізичні роботи. В 1974 році знову почали мене викликати в КДБ то в Горо­денці, то в Івано-Франківську. Вда­лося уникнути арешту лише тому, що за­арешто­вані хлопці показів на мене не давали. На жаль, моя това­ришка А. Попо­вич другий раз потрапила в тюрму на 8 років. У 1981 році був судовий про­цес над В. Румигою та Ю. Бут­ницьким. Знову тягали і тут, і до Івано-Франківська. Одного ра­­зу три­ма­ли мене цілий день в Івано-Франківську, влаш­ту­вали очну ставку з Румигою. Він побачив мене і сказав: «Так, так, це Наталка», але я не зіз­­налася. Румига потягнув Бут­­ницького й учителя В. Ма­зу­рака, яких розстріляли. Мене на суд не викликали, не було під­стави, весь час тільки сте­жили за мною. Брудом обли­вали, як тільки хотіли. Але я ні­коли не нарікала на свою до­лю. Бог дав мені той хрест, але й допомагає мені його пере­нести.

– Як ви зустріли день проголошення Незалежності України?

– З великою радістю! Від­разу активно включилася в громадсько-політичну роботу, бо особливим моїм щастям є Україна. Правда, не така, про яку ми мріяли, але я таки вірю, що вона буде прекрасною, багатою, якою ми будемо пишатись. Надія на молодь, а вона в нас гарна, тільки нехай Бог дає сили та єдності.

Записала Оля КОВАЛІВ.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я