«Мамо, де Ви?»

0
27

Я хочу розповісти про голод у нас, на Прикарпатті, в 1947 році

Зі спогадів бабусі

Що нам довелося пе­ре­жити, то не побажаємо й ворогові.

У війну згоріла наша хата. Довкола — одне попелище. Жити нема де. Жили трохи в родини, поки тато із мурів стайні не зліпив малу хатинку. Не було що їсти. Ще й засудили дочку, маму двох діток, на шість років. За жменю ячменю. Як сестрички тоді плакали за нею!

Коли доньку забрали в тюрму, прийшли міліціян­ти й конфіскували все наше зерно.

У торбинці ще було просо, я просила їх, аби хоч трошки залишили для онуків. Та де там, усе забрали. Присіла біля дівчаток, плачемо разом, а я ще й приповідаю: «Діти мої, що ми з вами будемо їсти?».

Добре, що хоч була в нас корівка, вона й спас­ла нас від голодної смер­ті. Я кажу внучкам: «Пий­те, діти, молоко, телятка п’ють молоко і живуть, то й ви будете жити».

Позичити чи купити муки не було в кого, бо в кожного свої діти, теж голодні, хіба хтось із ро­дини дасть трішки, і то було дуже добре. Так ми ледве дожили до літа.

Біля нас на городах росла натина, то я кожен день по два рази ходила й збирала ту натину, сікла її та варила дітям. Подам їм тоту страву, а сама слізь­ми заливаюся. За півгоди­ни, дивись, діти знову голодні. Вижене Марійка старшенька корову пасти, пасе, бідна, з голоду ка­чає­ться по землі, та все кличе маму.

Згодом я пошила дітям маленькі торбинки на ко­лос­ки. Менша ходила в перший клас, старшенька – в третій. От назбирають вони колосків, я перетру, змелемо в жорнах, то є чим натину заправити. Біда, що й колоски зби­рати забороняли.

Одного разу, коли діти збирали колоски, над’їхав на тачанці міліціянт із ястребками. Дівчатка їх побачили і втекли в куку­рудзу. А міліціянт усе кричав: «Шукайте їх, шу­кайте!». Почули діти, що хтось іде просто на них, і полягали на землю. Ястре­бок побачив, що сестрич­ки страшно перелякані, й наказав їм, щоб не пла­кали. Та й пішов далі, приказуючи: «Та то малі діти гралися та й побігли, де будемо їх шукати?».

Відтоді я боялася пус­кати дітей у поле за колосками. За колоски судили. Та їсти треба бу­ло, тож сказала дітям, щоб ішли на інше поле. Во­ни поки тих ко­лосків назби­ра­ють, ноги на стер­ні поколять, додому ледве при­­ходять.

Із моїх споминів

Бабуся була для нас, як рідна мама.

Поки мама не приї­ха­ла додому з тюрми, бабу­ся берегла нас від голод­ної смерті. Ми таки вижи­ли. А були люди, що пухли з голоду і вмира­ли. Біля нас недалеко жили дві старші жінки, то вони обидві померли з голоду. І не лише вони, багато таких було, хто не мав жодної допомоги.

Пам’ятаю, в ті роки лю­дям у колгоспі платили ду­же мало – по 100 – 200 гра­мів зерна на трудо­день. Тато робили ціле літо й осінь і десь у січні принес­ли додому 30 кг пшенич­ки. Поклали в хаті той огу­зок, та й кажуть: «Оцим, діти, ми маємо жи­ти цілий рік», – і гірко за­жу­рились.                  Бабка тоді хворіла.

– Не журись, – заспо­коїла його. – Я скоро помру, то більше їжі вам лишиться.

Ми всі в плач: «Бабко, не вмирайте, на кого ви нас лишите?».

Ми готові були віддати бабусі послідні крихти, лиш би вона нам жила.

Ми дуже любили й поважали свою бабусю, не уявляли собі життя без неї. Хто знає, якби не бабуся, чи ми б вижили?

Довелося багато на­тер­пітись нашим людям, пережити війну і голод. Тому стає дуже гірко, що зараз на Сході війна. Гинуть люди. Бо моска­лям ще мало крові.

Я рада, що наш народ згуртувався, то й вірю, що ми зуміємо відстояти незалежність, щоб наші діти ніколи не знали війни і голоду.

Марія РУЖЕМ’ЮК.

м. Городенка.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я