Наші у Нью-Йорку

0
132

Ця дивовижна дівчина розвивається в різних напрямках. У Городенці прославилася як бара­банщиця рок-гурту, який переміг на «Червоній руті». Поки навчалася у Львові, її вірші пуб­лі­кували у львівській газеті “Каменяр”. Коли нав­чалася в Москві на фа­куль­теті міжнародного туризму, була там учас­ником модельного гуртка. А коли її в 2013 році відправили на конкурс краси в Туреччині – пої­хала й виграла! Отримала  корону, коштовності та ще й тиждень відпочинку в Анталії. А ще її фото прикрашає обкладинку журналу однієї з най­більших у світі торго­вельних мереж «IKEA», за що також отримала грошовий приз. А тепер вона американська актри­са. Про життя американ­ської молоді та ще й у мегаполісі розповідає 24-літня городенківчанка Таня Копильців, яка приї­хала на Різдвяні свята додому після дворічного проживання в серці Аме­рики – Нью-Йорку, куди знову повернулася дня­ми, бо там знайшла свою мрію – у це дещо важко й повірити — роботу актри­си. Як це вдалося простій городенківській дівчині — з цього й почали ми свою відверту розмову

– Таню, як ти стала актрисою, та ще й в Америці?

– Під час навчання у Львові на факультеті ан­гло-українського перек­ладу паралельно ходила на курси акторської майс­терності, бо мала давню мрію стати актрисою. У мене був чудовий вчитель Андрій Сандецький, який зараз має свій театр. Він допоміг мені підготувати два монологи, необхідних для кастингу, оголо­ше­ного американською ака­демією. Кастинг відбувся в Києві, людей зібралося море, десь п’ятсот, не менше. Коли я туди прий­ш­ла, то ще подумала: чи вже вертатись додому, чи таки спробувати? На ка­ме­ру проводився запис, який відправляли в Аме­рику. Американцям спо­добався мій запис і мене запросили на навчання! Дали мені стипендію. Таким чином я туди й потрапила. Важко було вчитися, бо діти з моєї групи були з усіх куточ­ків світу, з абсолютно іншими поглядами на життя. Були й діти відомих ре­жисерів, моделей, від­чувалася різниця між мною і ними. Але я закін­чила академію з відзна­кою, мене полюбили всі, в тому числі й викладачі. Всі знали, що я з України, тому що українські дів­чата найкращі – це вони казали, й ще  – що най­талановитіші люди з Ук­раїни. До речі, часто доводилось пояснювати, що Україна й Росія — то є різні речі.

– Яке там ставлен­ня до нашої війни?

– Всі мені казали, що співчувають і сподіваю­ться, що все буде добре. Дії Росії ніхто не схвалює.

– Таню, як можна порівняти молодь там і тут?

– У Нью-Йоркській академії акторського мис­тецтва, де я навчалася, були молоді люди не тіль­ки з Америки, але й з цілого світу – з Індії, Ка­нади, Швейцарії, Італії, Лі­вану. В нашій групі 13 чо­ловік. Ці люди висо­ко­мірні, можу сказати, але якщо потрібна допо­мога – вони завжди від­криті, готові допомогти. Не такі жорстокі, як наші. Ду­маю, що основна проб­­лема в матеріальному становищі. Для них гроші – не проблема, вони себе відчувають комфортно, можуть купити собі все, що захочуть, повністю незалежні. У нас молодь не досить того, що не має де розвиватися, то ще й така ситуація в Україні з економікою, що важко з грошима. Навіть піти в той же кінотеатр – потрібні гроші. В Америці набагато відкритіша й людяніша молодь саме через кра­щий матеріальний статус. Якщо би нашим людям дали оці гроші, можливо, вони були би інакші, не такі заздрісні й жорстокі. Не знаю, як це пояснити, але зовсім інакше тебе зустрічають там і тут. Навіть, наприклад, у мага­зині в Нью-Йорку всі усміхнені, привітні, не­залежно, що в них там, може, сталося в житті, може, в них якісь проб­леми (бо в кожного якісь та є), але вони ся­ють. А в нас люди лиш дивляться один на одного і відчу­вається така якась не­приєм­на атмосфера. Оці­нюють постійно: «О, приї­хала… А що купила? А куди пішла?..» і тому подібне.

– Що тебе вразило найбільше із там­теш­нього життя?

– У них своєрідні пог­ля­ди. Там молоді люди в шістнадцять років ідуть з дому. Повністю стають самостійними й відпо­відальними за своє май­бутнє. Батьки ставлять перед фактом — і все. Йде дитина на квартиру, сама за неї оплачує, для цього мусить іти на ро­боту, й так будує своє життя. А в нас дітей забез­печують батьки, і цим, мені здається, вони їх розслабляють і розпе­щують. Навіть коли я навчалася у Львові, там, наприклад, на юри­дич­ному факультеті всі діти їздили машинами, ходили в норкових шубах, мали суперові телефони. Батьки самі в цьому винні, що такі діти не хочуть нічого робити.  Якщо би поста­вили перед фактом – іди й заробляй сам – багато би змінилося. Там діти хочуть чогось досягнути, хочуть щось зробити своє, хочуть кудись про­рватися, у них є мета. У наших дітей мети, як та­кої, нема. Часто як буває: відучаться п’ять років в інституті, потім за спе­ціальністю роботи нема зазвичай, і йдуть про­давати в магазині, та й сидять на шиї у батьків ціле життя. Так воно є. Мене дуже вразило там, що ти мусиш заробляти гро­ші, бо пропадеш. Ба­гато є й таких моментів, що саме через це дівчата чи хлопці займаються «не тим, що треба», але біль­ша частина молодих лю­дей працюють і доби­ваються того, що хочуть. Тому вільний час вони теж хочуть вико­ристати більше з користю. Для них розваги – це роз­виток, а не трата гро­шей. Наші можуть хва­литись: «Я там був!», але «Що я з того взяв і для чого то було?» – мало хто ду­має. Для амери­канців усі роз­ваги мають бути з ко­ристю для себе. В тому числі й спорт. Кажуть, що амери­канці товсті. Це не- правда! Там усі зай­маю­­ться спортом. Вий­деш о сьомій ранку – всі біга­ють, незалежно, чи 15, чи 85 років. Усі в кросівках, такі спортивні. З місця навчання чи з роботи дають безкоштовні або­нементи чи зі зниж­ками значними, тому ду­же зао­хочу­ються заняття спор­том. Бабки такі ста­ренькі в Централ-парку і віджи­маються, і чудеса йоги показують.

І ще американці багато п’ють простої води – очищують організм. Ну й там майже ніхто не курить. Якщо куриш, то див­ляться на тебе якось див­но. Курить нижчий клас, і то марихуану. Прості цигарки хіба приїжджі курять. А так ніде не побачиш людину, яка ку­рить.

– А як діти ставля­ться до сім’ї, якщо до­во­диться її так швид­ко покидати?

– Незважаючи на це, є величезна повага до ба­тьків і родичів. Стра­шенно ці­нують сім’ю, це навіть найосновніше для них. Наші діти не завжди так пова­жають батьків, як би хотілося того, навіть якщо вони все дають і забез­печують життя своїм до­рос­лим дітям.

– Як твої тамтешні одногрупники прово­ди­ли свій вільний час?

– У Нью-Йорку є де проводити вільний час. Багато різних розва­жаль­них закладів, програм. Багато музеїв. Хочу ска­зати, що всі музеї без­коштовні, в Статуї Сво­боди лише треба платити. Ще вся молодь ходить на йогу, пілатес, фітнес, багато займаються карате, дзюдо. Також багато ком­паній збираються за ін­тересами. Наприклад, ті, що зі мною навчалися, створюють свій фільм, демонструють його пуб­ліці, проводяться спе­ціаль­ні вечірки для цього. Було в групі кілька таких клубних дівчат, але вони використовували час у клубах теж із користю, тому що там зустрічалися з людьми зі сфери, яка їм потрібна, там кіно чи модельний бізнес, на­лагоджували зв’язки, тобто таким чином буду­вали кар’єру завдяки такому спілкуванню.

– У тебе особисто багато вільного часу?

– Ні, там минає день як секунда. Тут мені тягну­ться дні дуже повільно, нема чим зайнятися. Там я встаю о п’ятій ранку, а спати лягаю об одинад­цятій чи о пів на дванад­цяту, й у мене немає часу навіть подумати, що нема чим зайнятися. Взяти хоча б за моєю спеціальністю: якщо ти хочеш чогось добитися – у тебе вільно­го часу нема. Тепер я працюю з модельною агенцією й паралельно – над фільмом, у якому отримала роль, він ітиме в кінотеатрах у межах Сполучених Штатів. Це не надто велика роль, але я нею задоволена, споді­ваюся, що це буде вдалий для мене початок.

– Як святкують у молодіжному середови­щі, наприклад, день народження?

– Америка до свят ставиться досить бай­дуже, в них є День подя­ки, Новий рік і Різдво. Як такий день народження – хіба з близьким другом чи подругою піти на мо­ро­зиво, а гулянок по тридцять людей, де п’ють і світу Божого не бачать (як це нерідко в нас), точно не роблять. Якихось тематичних вечірок теж негусто, хіба на Хеллоуін – тоді проводять маска­ради масово, перевдягаю­ться, аж страшно, що робиться.

– У нас ледь не вся молодь сидить у соц­мережах. Як із цим  в Америці?

– Там діти з малого віку мають планшети й активно користуються. Навіть бачила там по теле­баченню, як важко боро­тися із залежністю дітей від Фейсбуку, Інстаграму й тому подібного. Це в них проблема. Всі сидять у телефонах – нема жи­вого спілкування. Але в до­рослих людей з Інтер­нетом часто пов’язана робота. Наприклад, у мене – теж. Я мушу вико­ристовувати Ін­тернет і фактично не мо­жу без нього жити, адже над­­звичайно важко ко­рис­ту­ватися звичайною пош­­­тою, зустрі­чатися з людьми, там ве­ликі від­стані, та й гроші на проїзд чи­малі, тому пе­реважно зв’я­зок через Інтернет-мережу.

– Яке твоє хобі?

– Це моя професія і моя робота. Я настільки люблю те, що роблю, що для мене це не є робота, швидше хобі.

– Де ти бачиш своє майбутнє, де мрієш жи­ти?

– Точно не в Україні, тут нема розвитку. Я тут умру. Мала мрію – бути барабанщицею, мати гру­пу, кудись прорватися. Моїй мрії обрубали крила. Коли ми створили рок-гурт і мали їхати на фес­тиваль, тодішня горо­денківська влада, чи хто там, не посприяла, щоб нам виділити хоча би два на два метри приміщення для репетицій. Я вчилася в інституті, приїжджала кожен тиждень зі Львова на вихідні, мучилася по­тя­гом і автобусом, щоби просто пограти пару го­дин. Але ми мали обмаль можливостей – стару хату Дениса Іваськевича, де мерзли і грали. «Край» про це писав. А коли поїхали на «Червону ру­ту», то звідти привезли перемогу й надію на кра­ще. А нічого кращого не сталося… Ні приміщення, ні грошей для запису пісень і, відповідно, мож­ли­вості грати й запи­сувати. Казали: «О, яка то гру­па була!». Але ніхто не допоміг, щоб вона далі роз­вивалася. Тому не вда­лося мені стати бара­бан­щицею. У Львові мож­­­­на було б реалізува­тися, але в мене там не було цих людей, з якими ми мали спільну думку й хотіли продовжувати. Але все, що стається, – на краще.

– Яка твоя мрія за­раз?

– Виграти «Оскар». Я працюватиму для цього.

– Чи не буває тобі сумно на чужині?

– Деколи важко, бо нема родичів, щирих дру­зів, там кожен сам за себе. Навіть поговорити ні з ким. Усі веселі, мирні, дрібне щось допомогти можуть, але тієї щирості не­ма. У нас люди можуть співчувати по-справж­ньому.

Діаспори великої нема в Нью-Йорку. Щоправда, є українська церква, де я на Великдень святила паску. Всі українці. Одяг­нені гарно, з такими ве­ликими кошиками – на­ших видно відразу. Наші люди є інтелігентнішими,  уміють одягнутися, зна­ють як себе поставити, як святкувати, мають тради­ції. В американців немає такої жилочки, хіба по­пити кави і в «Макдо­нальдс» посидіти.

– Що ти можеш ска­зати про Городенку за­раз?

– Городенка — непо­гане місто, але бракує чогось цікавого. Тут тіль­ки кафе, салони краси й банки. Нема роботи, тому молодь звідси тікає, якщо навіть не за своєю мрією, так просто за коштами, бо заробити тут важко. Як представник молоді, я прагну розвитку, а в Го­роденці немає для цього сприяння. Я не думаю, що молодь прагне розвитку, тепер молодь прагне гро­шей, це моя точка зору. Бачу, що в Городенці Інтернет – ось і все, чим зайнята молодь. Хіба, може, в більших містах є якийсь розвиток. Молодь, яка родом звід­си, приїжд­жає тільки, щоб побачити батьків, потусу­ватися по цих кафешках, які від­крилися, із дру­зями, од­нокласниками, які теж приїхали додому. Це все, що є для молоді тут, у Городенці. Якщо би були хоча б кінотеатр, музей хоча би невелич­кий, але сучасний, ков­занка – щось мінімальне, не кафе й бари, а таке, щоб розви­валася людина. Чому стільки людей по­виїж­джало? Бо тут нема чого робити. У кафе ж що? Прийшов, випив чаю та й пішов додому. Таке вра­ження, що це місто пен­сіонерів. Нема яко­гось культурного дозвіл­ля, а навіть якщо є багато лю­дей, які хочуть щось ро­бити цікавого, то нема можливості. Наприклад, як нашій рок-групі – то просто не дали навіть елементарного – місця.

– Чи є все-таки якісь переваги у провін­цій­них містечках, таких як наше?

– Дітям у маленькому місті рости добре, воно не так «розпускає», немає тих спокус і поганого впливу, що у великих містах. Я росла в Горо­денці й вдячна своїй бабу­сі, яка мене виховувала, дозволяла мені розвива­ти­ся й формуватися та­кою, якою я є. Ще дуже важливо, щоб були добрі вчителі в дітей. Я добре вчилася в школі, але мені в житті допомогли не предмети, а саме вчителі, які сприяли розвитку особистості, талантів, здібностей. Добрий учи­тель має дуже велике значення. Я навчалася у першій школі й надзви­чайно вдячна своїм учи­телям, ніколи їх не забуду!

– Чого б ти побажала городенківській мо­лоді?

– Визначитися із метою свого життя й працювати над тим! Що хочеш роби­ти – того й добивайся. Незважаючи на обста­вини, відсутність коштів і тому подібне, працюй над со­бою. Головне — не падати духом, боротися за те, що ти любиш, що ти хочеш, працювати і мо­литися. Мені коли було важко – я завжди мо­лилася. Бог допомагає. А якщо є віра й бажання – буде все! Цього всім і бажаю.

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я