Зі Львова до Слобідки

0
167

 

Нещодавно поталанило поспілкуватися з львів’янином Михайлом Будзом, який покинув рідне місто й оселився в невеличкій Сло­бід­ці, де мешкає вже вісім років. Зважаючи на масову «втечу» молоді зі сіл, його історія не могла не заціка­вити. Причина виявилась надзвичайно приємною –  серце моло­дого чоловіка полонила місцева красуня Любов Баланик

Новостворена сім’я із часом поповни­лася си­ноч­ком і донеч­кою, й вони вчо­тирьох меш­кають у затишному бу­дин­ку в мальовничому ку­точку села. Крім розпи­су храмів і сімейних справ, 33-літній таланови­тий художник знайшов себе у створенні ікон на дереві та полотні.

Щаслива молода сім’я у Слобідці.

– Михайле, розка­жіть, будь ласка, поча­ток романтичної історії, яка привела Вас до Сло­бідки.

– Спершу приїхав до села працювати. Сімейст­во Балаників побачило роботу нашого колективу художників в ім’я святи­теля Кипріяна під керів­ництвом Олексія Чередні­чен­ка в Яремчі – запро­си­ли розмалювати їхню ро­дин­­ну каплицю. Сама кап­­лич­ка не дуже велика, але роботи було доволі –  за­­мо­ви­ли багато розписів на стінах, щоб було дуже пиш­­­но. Тож працювали два місяці. Ця родина на­да­ла житло, го­тували нам їжу. А в гос­подарів бу­ла доч­ка Люба. Насам­перед упа­ла у вічі її врода, а по­ступово вия­вилося, що зу­стрів кохання свого життя (тепло усмі­хає­­ться).

– Неважко було мі­сь­­кому хлопцеві звика­ти до сільського спо­собу життя?

– Зовсім ні. Життя в селі мене не лякало, бо з дитинства проводив ба­га­то часу в  бабусі з діду­сем у селі на Львів­щині.

– Яке взагалі вра­жен­ня справила Сло­бід­ка?

– Місцевість дуже кра­­си­ва, краєвиди чудові: тут величезні соняшникові поля, а вдалині прогля­даю­ться Карпатські гори. Сподобався й особливий діалект. А ще  вразило, що місцеві – дуже добрі фут­бо­лісти. Коли малювали капличку, полюбляли ве­чо­рами після роботи ви­хо­дити на стадіон, зай­малися спортом, грали у футбол. Часом ми навіть запізнювалися на вечерю, бо було цікаво дограти – художники проти місце­вих, хто кого? Нас вража­ла їхня професійність.

– Де здобували спе­ці­аль­ність художника?

– У Львівському ко­леджі декоративного й ужиткового мистецтва, згодом в  Академії мис­тецтв мого рідного міста. Після її закінчення одразу спробував себе в розписі храмів і вже десятий рік займаюся цим мисте­цтвом. Учився малювати й олійними фарбами на полотні. Згодом також освоїв технологію малю­вання ікон на дошці.

– В давнину ікони малювали монахи, на­пе­редодні постячи, чи художники після спеці­аль­ного благос­ло­вен­ня. Як це відбу­ває­ться в сучасному світі?

– Особисто не проход­жу такий курс. До роботи над іконами ставлюсь більше як до творчості. Звісно, якби малювати їх у монастирі, то можливо, були би й виконані інакше. Там інший світ, атмос­фера, весь час із мо­лит­вою, а в буденному житті так не вдається. Хоч без від­повідного внутріш­нього настрою навіть до роботи не приступаю. А якщо беремося до роз­пису церкви, то благо­словення отримуємо від її пароха.

Розписувати храм непросто – доводиться працювати навіть під самою стелею. Михайло крайній справа.

– Як молодий ми­тець скажіть, тала­но­витій людині можливо заробити тут і не їхати за кордон?

– Так, але працювати треба активно, самому себе розкручувати – за­во­дити знайомства, брати участь у виставках, про­суватись в Інтернеті.

Ко­ли народився син, два роки малював удома, нікуди не їздив. Але тепер, щоб більше заробити, змушений трохи ман­д­рувати. В теплу пору робота, зазвичай, у від­ряд­женнях. Коли розпи­сує­мо храм, доводиться їха­ти з дому на місяць-два. Та все ж це не за кор­­дон. Узимку не розма­льо­вуємо церкви, там не­ма опалення й не­мож­ливо дотриматись техно­логії. У цей час малюю образи вдо­ма. Особливо добре, як­що є масштабні складні замов­лення.

Готові ікони також вис­тав­ляю на продаж у львівських крамницях, нещодавно – й у Коломиї. Там основні покупці – туристи.

– Які образи най­частіше замовляють?

– Із зображенням Бо­го­родиці й Святої Родини, також вінчальні. Багато малюю на замовлення до Іта­лії та Польщі. Туди за­мовляють популярні в їх­ньому регіоні ікони чи ко­пії чудотворних. Для мене труднощів не викли­кають навіть зовсім не­зна­йомі, навпаки, ціка­віше з ними працювати, шукати інфор­мацію, зразки.

– Що любите, крім малювання?

– З дитинства займався спортом, футбол – на першому місці. Також два роки був чемпіоном коледжу з настільного тенісу, а нещодавно почав займатися бігом на довгі дистанції. Найбільше здо­лав 21 кілометр.

Узагалі хочеться зай­ма­ти­ся багатьма різно­ма­нітними справами, лиш не вистачає часу. До прик­­­­ладу, деколи люблю розбиратися в механіці під капотом автомобіля, а раніше полюбляв ходити  полями з металошукачем й віднаходити щось ці­кавеньке, якісь монети. Дуже люблю працювати на комп’ютері, непоганим досягненням стало ство­рення особистого сайту. Знайшов відпо­відний ма­теріал, як зро­бити це без­кош­товно. За інструкція­ми створив ін­терфейс, поступово на­пов­нив мате­ріалами. Те­пер інформація про мої роботи доступна, можу продемонструвати все замовникові, просто на­діславши посилання на мій сайт. І ще тішить, що нікому за це не плачу.

–  Ваші малята про­яв­ляють здібності по татовій лінії?

– Так, на кожній стіні є результати їхньої твор­чості, ручкою чи фло­мастером (сміється). До речі, деякі оригінальні навіть не хотілося зама­льо­вувати при ремонті.

Матвій має своє ба­чен­ня на кожне завдання  й у садочку не малює те, що всі. Коли я малював ікони вдома, то він любив подавати мені дерев’яні маленькі заготовки, скла­дати їх, навіть допомагав малювати образ – зама­льо­вував одним кольо­ром. Правда, його виста­чи­ло всього хвилин на десять, бо енергії багато, треба й побігати, а така відповідальна робота над­то спокійна для нього.

“Заразив” я малюван­ням навіть дружину (усмі­хає­ться). Хоч вона юрист за спеціальністю, а теж пробувала – разом створю­вали іконую До­по­­магала робити настін­ний розпис розміром біля десяти квад­­рат­них метрів – пере­носила рисунок й деякі мо­менти малювала фарбами. Юрис­том поки не працює, після закін­чення вузу від­разу пішла в декрет.

– Майбутнє своїх ді­тей бачите в Слобідці?

– Тут дуже затишно і надзвичайно красива дов­кола природа, відпочинок прекрасний. Хоча реа­лізо­вувати себе за спе­ціаль­ністю легше було би в місті. Для дітей також біль­ше можливостей у мега­по­лісі, недаремно мо­лодь туди тікає. Тепер жи­ве­мо тут, а загадувати на­перед важко, життя покаже…

На завершення нашої бесіди Михайло розповів, як у них упродовж роботи виникла така собі “про­фесійна” загадка:

Говорять два худож­ники, які працюють на об’єктах в різних місце­востях:

– У нас десять, і ми малюємо.

– А в нас п’ять, –  каже інший, –  тож ми відпочи­ваємо.

У чому справа?

Здогадається той, хто уважно читав інтерв’ю, підказка в тексті.

Оля КОВАЛІВ.

 

 

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я