Вершини кличуть у мандри

0
216

Наші читачі, особливо футбольні вболівальники, вже неодноразово читали інтерв’ю з головою районної федерації футболу, директором ДЮСШ Олексієм Григорівим. Сьогодні ми знову спілкуватимемося з паном Олексієм, та не як зі спортсменом, а з досвідченим мандрівником. Уже більше тридцяти років гори кличуть його у мандри, й він їм відмовити не може

– Пане Олексію, розкажіть, як Ви «познайомилися» з горами?

– Коли навчався в технікумі, вивчав і проходив практику з «туризму», під час якої влаштовували тижневі походи в гори. Саме тоді закохався в них не на жарт. На Говерлі вперше побував ще в далекому 1976 році. Саме тоді закінчив перший курс і вступив до будівельного загону – під цією горою будували базу «Заросляк». Тоді ще не було там туристичних шляхів, але ми, студен­ти, зібравшись утрьох, вирішили підкорити вершину. Спершу вийшли на Говерлянку – вона нас зустріла дощем, а Говерла взагалі була засніженою. Ми поспіхом почали спускатися донизу, адже добре позамерзали, а на базі знову пригріло літнє сонечко. Наш загін будував її майже місяць, тому коли туристи не знали дороги на верши­ну, ми їх туди водили.

– Скільки разів підкорювали найвищу гору України?

– За моїми підрахун­ка­ми більше п’ятнадцяти разів. Заходив як із закарпатського боку, з озера Несамовитого, так і з турбази «Заросляк».

– Коли серйозно почали займатися гірськими походами?

– У 2003 році пішов працювати до спортивної школи. У відділі освіти працював Володимир Паньків. Ми з ним колегували і якось після жнив разом органі­зували похід – взяли тридцятеро дітей. Тоді пішли Чорногірським хребтом. Було то 8-9 липня, й нас закидало снігом під «Вухатим каменем». Я ще взяв великий казан на 25 літрів, набрали продуктів – дітей же чимось треба годувати. Вони також понабирали їжі, чоти­римісні намети були важкі, спальні мішки теж. І як задув крижа­ний вітер, мене з тим казаном ледь не знесло. Сніг мете, дівчата почали плакати, мені самому стало недобре, адже надворі вже вечоріло. З останніх сил ми видер­лися на “Вухатий камінь”, і перше, що побачили – це поляна, встелена дрібними барвистими квіточками. Дитячій радості не було меж! Проте нічка була холод­ною не на жарт, сніг і вітер не давали розклас­ти намети, діти позамер­зали, адже ніхто в липні не чекав снігу. Та загалом похід завершився вдало, ніхто не застудився, всі додому повернулися здорові. У складі групи тоді була й моя донька-п’ятиклас­ниця. З того часу вона щороку ходить зі мною в гори, а чужих дітей у походи більше не водив.

– Із кількох чоло­вік тепер складаються групи, і хто вже встиг побувати з Вами в горах?

– Усі охочі йдуть з нами в мандри. Зі мною вже встигло побувати сімейство Дзьомбаків. Гадав, що пані Віра не зможе підкорити вер­шину, та, як виявилося, я дуже помилявся. Також були Василь Яківчик, на той час заступник мера, Богдан Симків та багато інших.

– Скільки вершин вам удалося підкори­ти?

– Я обійшов увесь Чорногірський хребет. Він вважається одним із найважчих у Карпатах. Має у своєму складі шість «двотисячників», серед них Петрос, Говерла, Бребенескул, Ребра, Піп Іван. Одного разу ми вдвох із тре­нером Василем Заліщуком, який ще до того жодного разу не був у горах, вирушили на вихідні в похід. Тоді нам вдалося пройти весь Чорногірський хребет, підкоривши усі шість найвищих вершин.

– Що найважче в поході?

– Майже кожної гірської мандрівки в групі є такі люди, які ниють ледь не цілу дорогу: «Навіщо я сюди йду? Як зійти вниз?» Деколи думаю, що більше вони зі мною в гори не вирушать. Проте коли опиняються на вершині, ті емоції не передати словами. І вже наступного року знову хочуть мандрувати.

– Що саме Вам подобається в Кар­патах? Чим саме привабили?

– Як я вже казав, тепер ходжу заради доньки, яка марить вершинами. Та й узагалі там зовсім інша атмос­фера, інакші люди. Можна зустрітися з мандрівниками не лише з інших областей, але й країн. Кожен готовий прийти тобі на допомогу. Звісно ж, небачена краса гір – вона не може не закохати в себе. На кожному сантиметрі можна малювати ше­деври з тієї невимовно-прекрасної природи. Відпочиває душа, забуваєш про всі незго­ди. Раніше там не було мобільного покриття, тож можна було побути наодинці із собою. Я би ніколи не проміняв гори на море.

– Цьогоріч не зрадили своєму хобі?

– Так, було нас п’ять чоловік зі спортивної школи. Вирушили з Осмолоди через Горгани, Синяк і Хом’як. Ішов з нами й Олександр Захарченко, який мандрував уперше. Цьогоріч піднявся і старший чоловік, з яким розговорилися. Як виявилося, він – із Полтавщини, а в гори пішов, щоб зійти на вершину. Ще двадцять років тому почалася його любов до Карпат. Уже наступного дня він потягом вирушив додому.

– Які ще цікаві випадки траплялися на гірських стежинах?

– Одного разу з нами на вершину йшов чоловік, який тягнув за собою свій велосипед. Я, звісно ж, запитав навіщо йому на висоті транспорт? Як виявилося, мандрівник на своєму велосипеді об’їздив усю країну й дав собі обітницю побувати з ним і на Говерлі. А якось між Говерлою і Петросом нам зустрілися моло­дята. Наречена була у фаті, він – із букетом у білій сорочці. Таким чином вони вирішили відсвяткувати своє весілля в горах. Також у походах неодноразово бачив цілі сім’ї, де матусі біля наметів годували грудьми немовлят, а збоку ще бігали діти. Одного разу йшли на Петрос, а звідти спускалися старенькі чоловік із дружиною, їм допомагали син із невісткою.

– Яка вершина далася Вам найважче?

– Напевне, це була Довбушанка. Горгани – це нагромадження каменів та скель. Сонце пригріло, каміння розпеклося, ще й у дорозі закінчилася вода, тож ми ледве  добралися нагору. Зійшовши вниз до річки, думали, що її всю вип’ємо. Після цього ніхто на Довбушанку йти вже не захотів.

– Що необхідно мати, вирушаючи в гірський похід?

– Раніше я думав, що головне в поході – їжа, але тепер знаю точно, що насамперед треба подбати про зручне спорядження. Мати змінний одяг та взуття, дощовики, адже в горах погода мінлива. Також намети й спальні мішки. Добре, що вони сучасні й легкі – не ті, що були колись.

– Які побажання від бувалого мандрів­ника?

– Не опускайте рук, адже яким би не був важким шлях, попереду завжди вас чекає вершина.

Спілкувалася Любов ЛЕВІНСЬКА.

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я