Добре жити в селі!

0
50

Приємно, коли молода сім’я не нарікає й не скаржиться на всіх і вся, а засукує рукави і стає до роботи, дивлячись у майбутнє з оптимізмом. І основне – не поспішає тікати зі села! Так живуть у невеличкому Глушкові Орест і Наталія Марінові разом зі своїми трьома синами-козаками Іллею, Олексієм і Данилом. До речі, троє дітей у наш час – теж сміливо

Вельми цікаво було по­спіл­куватися з Наталею – худож­ницею не лише за спе­ці­аль­ністю, а й за покликом душі, й довідатися про світогляд їхньої талановитої сім’ї, переваги життя в селі, виховання дітей, яким теж передалися творчі здібності, а також отримати натхнення від їхньої світлої віри у власні сили.

– Розкажіть трішки про себе й звідки бере початок Ваша творчість?

– Народилася в Глушкові, ходила там до школи. Вчилася старанно, але відмінницею була лише в молодших класах. На жаль, не було можливості ходити на жодні гуртки для творчості. До Городенки не було чим добира­тися – власного автомобіля тоді не мали, а рейсовий транспорт віз лише зранку.

У школі малювання викла­дав учитель математики, малю­вали за програмою, якогось особ­ливого мистецтва не було. Але не бракувало натхнення вдо­ма. Дідусь – Василь Регуш – творча особистість, поет, різь­бяр як і мама – Наталія Гаври­люк – флорист, дизайнер. Ще з дитин­ства відчувала, навіть знала, що буду художни­ком або модельє­ром. Багато малювала, придуму­вала, ліпила з пласти­ліну, шила одяг лялькам по­дружок із цілої вулиці.

Здобувати освіту вирушила до Косова. В училищі отримала спеціальність «художник-тка­ля», а в інституті – «художник-монументаліст».

– У вас із Орестом чудова сім’я – як доля звела дві творчі душі?

– Познайомилися в гуртожит­ку, адже навчалися в одному закладі, Орест студіював обробку шкіри. Творчі душі й справді відчули одна одну, Орест мені відразу, на першій зустрічі, за­про­понував виходити за нього заміж. Через два роки й вийшла (усміхається). Зустрічалися від першого курсу. На третьому одружились, на четвертому вчи­лися вже втрьох – народився Ілько. Допомагали батьки, я приходила на перерві годувати нашого маленького синочка. Хоч той рік дався нам нелегко, але захистили дипломи на “відмін­но”. Хоча не прагнули червоних дипломів, а здобували знання за професією. І це нам у житті згодилося. Через півтора року після Іллі на­ро­дився Лесик. Ми вже вчилися з чоловіком в Інсти­туті, тож до­велося взяти академ­відпустку. А як хлопці трішки підросли – ходили до садочка – ми від­відували пари.

– Незвичне у Вас прізвище для наших країв.

– Тато чоловіка – художник, а сам родом із Болгарії. Орест вміє дуже вправно виготовляти цікаві шкіряні речі, його випускні роботи були дуже гарні. Навіть запросили оформити шкірою Книгу почесних гостей до Садиби Святого Миколая в Косові. Шив і шкіряні сумки, але попит на них у Городенці невеликий. Люди цінують мистецтво, вміють оці­нити витончені речі, та мало в кого вистачає фінансів, щоб їх придбати.

Після закінчення інституту Орестові запропонували роботу завклубу в Глушкові, тож ми приїхали до села. Він працював там два роки, але відчув, що то не його. Якось зі своїм другом спробували перетягати м’які частини меблів, тепер цим зде­біль­шого й займається. У нашій місцевості дивани користуються кращим попитом, ніж вишукані сумочки ручної роботи (усміхає­ться).

– Цікаво, як Ви пораєтесь із трьома дітьми та ще одним своїм дітищем – творчою майс­тернею?

– Коли пішла втретє в декрет­ну відпустку, народилася нова творча ідея. Захопилася виготов­ленням жіночих прикрас, зокре­ма коралів. Довго думала над назвою, щоб була милозвучною й обов’язково українською – нашою рідною, зрозумілою для кожного. Придумала «Горошок-бобошок» – і до коралів підхо­дить, і відоме всім із дитинства. Незабаром переконалася, що вибрала влуч­но. Зайшла на якесь свято до школи й чую, як кажуть: «О, «Го­рошок-бобошок» прий­шов!»

Не можу нарікати, що важко, бо свою справу дуже люблю. Те­пер ще й пробую створювати ху­дож­­ній манікюр – це творче й ці­каве заняття, малювання – моя сти­хія. Пробую розширити сферу по­слуг для краси жінок, дуже мені при­ємно робити, як кажуть, світ кра­щим! Мрію відкрити ще й «Фа­сольку-барабольку», як мені вже радила подруга (усмі­хаєть­ся).

– Що надихає?

– Завжди – любов. Якщо ти щаслива лю­­дина, в тебе все добре, то й хо­четь­ся творити. Не­щасний нічого не може й не хоче.

– Яких видів творчості нав­чаєте своїх дітей?

– Щось конкретне виготов­ляти не вчимо. Вони мають своє бачення, їх навчити й немож­ливо. Коли вони були малень­кими, то в нас панував «на­стінний розпис» – усі стіни були обмальовані фломастерами. Як бабуся з дідусем приїжджали на вихідні до нас до Косова, то робили для них виставку робіт, діти дуже тішились. Ілля в три роки вже підписував свої роботи. Тепер виставки з пластиліну, він хоче бути скульптором. Найкра­щий подарунок у нашій родині – це щось, зроблене власноруч.

Пластмасові іграшки не ку­пує­мо, натомість – пластилін, олівці, фломастери, папір. Особ­ливо пластилін – іде кілогра­мами, ліплять-переліплюють дуже багато. Лесик ще малень­ким любив машинки, а зараз купованими іграшками майже не грається. Любить ровер і м’яч. Данилко взагалі не любить іг­раш­ки – його цікавлять граблі, віники, молотки й усілякі патики. Ще ходити не вмів, а вже сідав з дідом різьбити. Знав, як пра­цювати з наждачним папером, різцем, щіткою.

Коли роблю коралі, сідають коло мене й собі силяють горош­ки на ниточки. Малюю нігті – теж хочуть спробувати. Справа не­важ­ка, просто треба мати від­чуття гармонії, щоб підбирати кольори й форми.

– Всіх молодих людей пи­таю, чи не прагнуть виїхати за кордон. Як Ви до цього ста­витесь?

– Ні, за кордон не хочемо. Якщо кудись – то лише всі разом, а це було би дуже важко. Не можна просто підірватися і рва­нути, все має бути обдуманим, зваженим. А взагалі, хтось нас дуже десь чекає? Хіба там нема своїх?

Ще, дякувати Богові, нема ні крайньої біди, ні потреби. Нама­гає­мося крутитись тут. Дуже не люблю, коли нарікають, що нема роботи. Це неправда, робота є і в селі, й у місті. Знаю багатьох підприємців, яким треба на роботу працівників. Беруть, а хлопці за два дні втікають. Не хочуть працювати. Багатьом  легше стогнати, що нема роботи.

– А хоч десь до великого міста, до кращої цивілізації не тягне?

– У селі добре, тихо. Хоча рекламувати особливо нема що, бо до Глушкова ні заїхати, ні виїхати. До великого міста не прагну заради кращої цивілізації, бо думаю, що й тут мали би забезпечити хоч елементарні умови. Якщо в селі, то що, вже не люди? Дорогу до села принаймні могли би зробити. За майже тридцять років Незалежності нарешті торік завершили вулич­не освітлення. А доброї дороги певно доведеться чекати ще стільки ж. Ми хоч маємо власне авто, але щоразу їдемо й не знаємо, як доїдемо. Через Чер­ня­тин трохи краща дорога, але поки до неї доїхати, то на ямах можна погубити запчастини.

Та все одно для дітей значно краще в селі, ніж у місті. Безпеч­ніше, люди всі одні інших знають, усе простіше. І діти не такі зіпсо­вані, менше гаджетів і шкідливих звичок, більше спілкування в сім’ї. Чим більше місто, тим більше шуму, навіть дорогу пе­рей­ти часом страшно, а ще море інших небезпек. Хоч, треба пого­дитись, і більше можливостей для навчання чи роботи. Але знову ж таки, в селі хоч менші доходи, але й менші витрати – маєш із городу й саду овочі та фрукти, молоко теж у людей можна купити значно дешевше, ніж у магазині. Тим паче, що домашнє і знаєш, що воно нату­ральне й свіженьке, без хімії. І біля родичів добре бути, дуже допомагають. До прикладу, на­разі я би не могла піти на роботу, бо треба було би пильнувати найменшого дволітнього «шпи­гуна» Данилка (сміється).

Тому раджу всім не шукати собі пригод, а ставати й працю­вати в себе вдома, у своєму краю.

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.

 

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я