Олексій Березовський: “Без революції нам би прикручували гайки”

0
977

 

29-літній уродженець Стрільча, випускник школи №2, а нині – столичний генетик, кандидат наук Олексій Березовський розповідає «Краю» про свою роботу, а також ділиться роздумами про знаменні події Революції Гідності, яку відбув на Майдані в Києві від першого до останнього дня.

Хоч сам біолог, – ділиться Олексій, – але захистив кандидатську за спеціаль­ністю “Генетика тварин у галузі сільського госпо­дар­ства”. Вивчав гени, які впли­вають на якість молока великої рогатої худоби українських порід. Європейців наразі дуже цікавить дослідження абори­генних порід, які в нас давно колись були. Ця українська сіра порода на зовнішній вигляд – як класичні воли. Вони не дуже продуктивні щодо кількості надоїв, але несуть багато цінних генетичних поліморфізмів – стійкість до хворіб та дуже якісне молоко, яке містить більше жиру й білка.

– Ви були на Майдані. Розкажіть, будь ласка, свої враження.

– Це був мій другий Майдан, значно свідоміший. Перший, Помаранчевий 2004 року, зу­стрів у десятому класі. З одно­класниками накупили пома­ранчевих стрічок і вийшли на городенківський Майдан. Це був великий патріотичний під­йом. Але хоч люди і піднялися в районних та обласних цент­рах, треба розуміти, що тоді й після 2004 року ми ще не пройшли постколоніальну ста­дію. Сус­пільство ще не усвідо­ми­ло, що відбувається з ним, і як далі жити. Сподівалися, що прий­дуть нові лідери й при­несуть позитивні зміни.

Тепер ми вже проходимо постколоніальну стадію актив­ніше. Назва революції 2013-2014 років справді відповідає тому, що там відбувалося. Бо до того часу рідко можна було почути якійсь конкретні вимоги, лише загальне негативне став­лення до влади, яка тоді була проросійська й не вельми хотіла рухатися до Європи. Кипів Підприємницький май­дан, який своєї мети так і не досяг­нув. Окрім того, творився самосуд, до прикладу, справа Запорожця. Влада з допомогою тітушок «відтискала» малий і середній бізнес, процвітав рекет, тиск відчували чимало бізнесменів, незадоволення наростало. В різних регіонах траплялися інциденти, які вка­зували на те, що виникають передумови до якогось «ви­буху», а побиття студентів стало іскрою, від якої він і спалахнув. Особисто почав приходити на Майдан ще в той час, коли там було всього сто чи двісті сту­дентів, і навіть ніхто й не вірив, що це може перерости в щось серйозне.

Чимало людей розчаро­вуються, що отримали не те, чого чекали. Але якби та влада залишилася, то було би значно гірше. Було би більше жертв, майданівцям, напевне, дове­лося б просуватися на західну Ук­раїну. А якби ре­волюції не сталося, не від­реагували би на побиття сту­дентів, то взагалі нам би по­вільно «прикручували гайки». Невідкрито, але пома­леньку перетворили би нас на другу Білорусь, можливо, навіть би підписали якийсь військовий договір із Росією, Таможний союз. Сюди ввели би війська, як це в Білорусі, й фактично нас би анексували. А десь, починаючи із січня, коли кон­флікт перейшов у серйозне протистояння, коли були вбиті й поранені, ситуація навіть могла стати такою, як на Бал­канах, де країна розділена. Можливо, тривали би збройні сутички на всій території, був би повний жах.

Врятували ситуацію активіс­ти, які не відступили. Загалом 18-те лютого відстояли позиції 18-20-літні хлопці, які вірили до кінця. Коли почалася паніка, залишилося зовсім мало лю­дей. Думали, що до ранку Майданові кінець. Тоді ці хлоп­ці, не боячись БТРів, тисячної армії внутрішніх військ і “Бер­ку­ту”, вистояли й не допустили того, що могло статися.

– Тим, хто каже, що через Майдан почалася війна, ва­ша відповідь як свідомого майданівця.

– Влада могла просто злити Майдан ще на самому початку, не використовуючи силові методи, як було в часи Під­приєм­ницького майдану. До прикладу, його могли очолити через своїх людей. Але вигля­дало це так, наче іноземні, ймовірно кремлівські, спец­служ­би хотіли подивитись, що з того буде. Чи люди справді піднімуться, чи просто промов­чать, і вони перетворять нас на кремлівську колонію. На мою думку, коли почались активні протести, вони все ж не дуже цього очікували, й у паніці почали рвати країну на шматки – анексія Криму, сепаратисти на Сході…

Хоча судити про те все тепер важ­ко, бо до цього часу багато чого не розкрито. Та, при­найм­ні, із двох можливих варіантів ми скористалися кращим.

Думаю, що війна була не­мину­чою ще з часів, коли ми здобули незалежність. Кремль готувався до цього й вона могла розпочатись у будь-який момент, тому звинувачувати Майдан – абсурдно.

– Як реагували ваші зна­йомі на ті події?

– На той час учився в ас­піран­турі. Молодь, при чому з різних регіонів, хотіла змін, бо їм не подобалась політика тієї влади. А от деякі старі кадри рухатися вперед не бажали. Вони звикли до “відкатаної” системи ще із совєцких часів і помаленьку котилися колією до пенсії. Вони й тепер нарікають, мовляв, до чого ж це призвело, у нас зарплати знизились, багатьох поскорочували, в плачевному стані знаходиться наука і так далі. Але треба розуміти, що наука і система, яка існує зараз, повинна нареш­ті змінитися, адаптуватися до європейських стандартів, до сучасного світу. Всі технології йдуть уперед, а в нашому ін­ституті, до прикладу, прак­тично не оновлювалося облад­нання від початку 2000-х. Доводилося навіть реактиви купувати за свої гроші. Робота не ефек­тивна, а багато старих науковців отримують цілу купу надбавок і не зацікавлені розвивати науку. От молоді науковці, які захи­щаються, хочуть розвитку, але часто не мають засобів. А тепер необхідно володіти й мовами програмування, щоб викорис­товувати величезну інформа­ційну базу даних, по­стійно треба займатись само­освітою.

– Не тільки науковці нарі­кають, що низькі зарплати й нема роботи. В нас зане­падає село…

– Так, люди потрапляють у різні ситуації. Але як поди­витись, куди витрачають гроші, якщо вдасться заробити… От поляки їздять за кордон і зароб­лене вкладають у бізнес на своїй землі. Вирощують полу­ниці, до прикладу, які українці їздять збирати. Наші тяжко працюють на поляків, приїжд­жають додому й усе вкладають у величезні монументи – кілька­поверхові хати, паркани… На­справді є чим зайнятися, навіть ті ж полуниці у нас росли би не гірше. Лиш наші люди ще цього не усвідомили, чи не готові брати на себе відповідальність.  А ще – є недовіра й до влади, багато хто розуміє, що йому держава не посприяє.

– Знаю, що любите подо­рожувати. Розкажіть, де вдалося побувати, й чи це дуже дорого?

– Бував у Голандії, Німеч­чині, Бельгії, Польщі. Відзна­чив, що біля європейських столиць немає «царських сіл», як під Києвом. На околицях міст, зазвичай, великі промзо­ни, працюють заводи, розвиває­ться економіка. А в нас вклада­ють в інше – в «золоті унітази».

Щодо вартості, то можна скласти маршрут так, що манд­рівка вийде доступною. Завжди можна знайти знижки, особ­ливо на автоперевезення. Тиж­день-два за кордоном може обійтися дешевше, ніж на морі в Одесі. Залежно, що людей цікавить. Якщо подивитись архітектуру – недорого, а пе­рекуштувати всю кухню – влетить у копійку.

– А про Городенку що можете сказати?

– Їздив містами різних ре­гіонів нашої держави й можу сказати, що наше виглядає досить красиво. На фоні навіть деяких європейських містечок, Городенка – гарна й затишна. З дорогами ситуація не втішна, але такі в Україні скрізь. Наше місто досить активне. Коли не приїду – щось будується, з’яв­ляються нові торгівельні цент­ри. Думаю, що перші враження в туристів приємні.

Оля КОВАЛІВ.

 

Тут може бути ваша реклама

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я